Читати книгу - "Маятник Фуко"

приніс хліба, і тому подібне, можливо, ти, Діоталлеві, їх чув… Словом, виникло, мабуть, якесь непорозуміння, партизани зійшли вниз, коли фашисти ще не вирушили, і от одного дня моя сестра сиділа на терасі й увійшла досередини, щоб сказати, що там двоє бігають наввипередки з автоматами. Ми не здивувалися, то були хлопчиська, і одні, і другі, які намагалися розігнати нудьгу, граючися зі зброєю; одного разу жартома двоє пустунів вистрілили по-справжньому, і куля врізалася у стовбур дерева, на який спиралася моя сестра. Вона цього навіть не помітила, це нам розповіли сусіди, і відтоді їй було наказано, що коли вона бачить, як двоє граються з автоматами, вона повинна тікати геть. Вони граються знову, сказала вона, увійшовши, щоб показати, яка вона слухняна. І того дня ми почули першу автоматну чергу. А за нею почулася друга, третя, потім їх було багато, лунали сухі рушничні постріли, тра-та-та автоматів, кілька дещо приглушених вибухів, можливо, від ручних гранат, і врешті — звук кулемета. Ми зрозуміли, що це вже не ігри. Проте ми не встигли обмінятися думками з цього приводу, бо вже не чули своїх голосів. Бух, бам, бум, тра-та-та. Ми причаїлися під умивальником, я, моя сестра і мама. Тоді через коридор приповз дядько Карло і сказав, що ми тут надто на виду, ми повинні йти до них. Ми перемістилися в інше крило, де плакала тітка Катеріна, тому що бабуся була поза домом…»

«Це саме тоді бабуся опинилася лицем долу на полі, поміж двох вогнів…»

«А це звідки вам відомо?»

«Ви розповідали мені це в сімдесят третьому, того дня після походу».

«Боже мій, яка пам’ять. З вами треба уважати на те, що говориш… Авжеж. Але поза домом був також мій батько. Як ми дізналися пізніше, він був у центрі містечка, заховався у воротях і не міг вийти, бо зчинилася стрілянина з одного кінця вулиці в другий, а з вежі ратуші загін Чорних Бригад поливав площу з кулемета. У воротях стояв також колишній фашистський староста містечка. У певний момент він сказав, що зможе добігти додому, йому треба лише завернути за ріг. Він дочекався хвилини тиші, вибіг із воріт, добіг до рогу і тут його скосила в спину кулеметна черга з ратуші. Мій батько, який пройшов був Першу світову війну, інстинктивно розумів: ліпше залишатися у воротях».

«Це місце повне солодких спогадів», зауважив Діоталлеві.

«Ти не повіриш», сказав Бельбо, «але вони справді солодкі. І це єдині справжні речі, які я пам’ятаю».

Інші не зрозуміли, а я відчув правду — і тепер я знаю її. Особливо в ті місяці, коли він плавав посеред моря примар дияволістів, після багатьох років огортання свого розчарування в романічну облуду, дні, пережиті в ***, у його пам’яті здавалися світом, де куля є кулею, або ти її уникнеш, або вона тебе вразить, дві сторони були чітко окреслені, відмічені кольорами, червоним і чорним, або хакі й сіро-зеленим, без двозначностей — принаймні тоді йому так здавалося. Мертвий був мертвий, був мертвий, був мертвий. Не те що полковник Арденті з його слизьким зникненням. Я подумав, що, можливо, мені слід було розповісти йому про синархію, яка в ті роки вже давала про себе знати. Хіба не була синархічною зустріч між дядьком Карлом та Терці, які обидва розійшлися по протилежних сторонах того самого лицарського ідеалу? Але навіщо мені було забирати у Бельбо його Комбре? Ці спогади були солодкими, бо говорили йому про єдину істину, яку він пізнав, і лише згодом виник сумнів. Тільки, як натякнув він мені, навіть у часи істини він залишався спостерігачем. Він бачив у спогадах той час, коли він дивився, як народжується пам'ять інших, Історія, й ті численні історії, написати які судилося не йому.

А може, все-таки мить слави й вибору була? Тому що він сказав: «А потім того ж дня я вчинив найгероїчніший учинок свого життя».

«Мій Джоне Вейне», сказала Лоренца. «Розкажи».

«Нічого особливого. Повзучи в крило дядька і тітки, у коридорі я вперто став на ноги. Вікно було в глибині, ми були на другому поверсі, ніхто у мене не влучить, казав я. І в мене було відчуття капітана, який стоїть, випроставшись, посеред бою, а навколо нього свистять кулі. Тоді дядько Карло розсердився, злісно втягнув мене до кімнати, я збирався розплакатися, бо розвага закінчилася, в цю мить ми почули три постріли, розбиті шибки і звук рикошету, ніби в коридорі хтось грався тенісним м'ячем. Куля влетіла через вікно, вцілила у водогінну трубу й відскочила, врізаючись у підлогу саме в тому місці, де щойно перед тим я стояв. Якби я все ще був там, це б зробило мене кульгавим. Можливо».

«Господоньку, я б не захотіла тебе кульгавого», сказала Лоренца.

«Якби це сталося, може, сьогодні я був би задоволений», сказав Бельбо. І справді, і в тому випадку вибирав не він. До кімнати його затягнув дядько.

По якійсь годині він знову відірвався від роботи. «Тоді у певний момент нагору піднявся Аделіно Канепа і сказав, що в пивниці ми всі будемо у більшій безпеці. Він і мій дядько не розмовляли роками, я розповідав вам про це. Але в драматичний момент Аделіно знову став людиною і дядько навіть потиснув йому руку. І так ми провели годину в темряві між бочками, посеред запаху незчисленних зборів винограду, який трохи бив у голову, забезпечені від пострілів. Відтак кулеметний шквал угамувався, постріли, що долинали до нас, потроху стихали. Ми зрозуміли, що хтось відступав і не знали ще, хто саме. Аж поки з віконця у нас над головою, яке виходило у провулочок, не почули голос, який питав говіркою: ‘Monssu, і’е d’la repubblica bele si?’»

«Що це значить?» поспитала Лоренца.

«Більш-менш таке: добродію, чи не були б ви такі ласкаві повідомити мені, чи є ще у ваших краях прихильники Італійської Соціальної Республіки? У ті часи республіка було погане слово. То був партизан, який розпитував перехожого, або того, хто виглядав у вікно, а отже, провулок був безпечний, фашисти пішли геть. Сутеніло. Невдовзі прийшли і тато, і бабуся, і кожен розповів свою пригоду. Мама й тітка приготували щось попоїсти, а дядько та Аделіно Канепа обмінювалися церемоніальними привітаннями. Впродовж решти вечора ми чули далекі черги, десь поміж пагорбами. Партизани нишпорили за втікачами. Ми перемогли».

Лоренца поцілувала його у волосся, і Бельбо зморщив носа. Він знав, що переміг за посередництвом Чорних Бригад. А насправді він просто