Читати книгу - "Сонячний Птах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Падаючи, воно сердито засичало й акуратно перетнуло шию бика, його голова ніби сама відстрибнула від тулуба. Залишившись без голови, тіло впало навколішки, і кров бризнула з нього фонтаном.
Гай сперся на сокиру в типовій позі сокирника, який захотів відпочити.
– Знак, великий Ваале! – закричав Гай, і його слова прозвучали радше як вимога, ніж прохання. – Подай своїм дітям знак!
Його голос здався зовсім слабеньким посеред неозорості болота, неба й води. Нескінченна тиша боліт налягла на них, тиша віків у задимленому рожевому світанку.
Табун гусей пролетів над головою, важко лопочучи крильми, витягши довгі шиї, відбиваючись темними силуетами на тлі рожевих потоків підфарбованого сонцем туману. Гай подивився на них із надією, його опанувала спокуса побачити в них знаки бога.
– Подай же нам знак, великий Ваале!
Він відкинув спокусу, але його роздратування зростало. Жертву було принесено з доскіпливою точністю, бика забито одним-єдиним ударом сокири – невже це стане одним із тих випадків, коли увага бога блукає невідь-де або він уперто не хоче дослухатися, чого там просять у нього його вірні. Гіпопотам захлюпотів і зафоркав у затоці, й Гай із надією обернувся до нього, але велика й жирна морська корова лише поляпала вухами, ніби крильми, і поринула під воду, утворивши вир.
– Подай нам знак, великий Ваале!
То було третє й останнє прохання, й воно негайно дістало відповідь.
Із-поза хащів папірусу долетів моторошний звук, який примусив злетіти водяних птахів, який потряс пухнасті білі голівки папірусного очерету, який, здавалося, покотився в небі, як грім. То був звук, якого ніхто з них ніколи не чув раніше. Рик великого лева.
Сердитий погляд Гая зник під блаженною усмішкою, і він подивився своїми очима газелі, що були затінені довгими віями, на наступника престолу.
– Боги відповіли тобі, Ланноне Гіканус.
Він подивився на обличчя жерців і шляхетних вельмож, і воїнів, і мисливців – усі вони дивилися на нього із забобонним жахом. Згодом він принесе Ваалові окрему жертву, нічого надто показного або коштовного, курча, можливо, як знак подяки за чудову співпрацю. Сьогоднішня церемонія була однією з найбільш вдалих. Гай був у такому захваті від свого успіху, що не міг відмовитися від ще одного акторського жесту.
– Ходи, царю Опета, й забери свого великого лева, – сказав він.
Маленький бушмен повів їх однією із буйволячих стежок. Вони йшли в зеленому тунелі водяної рослинності, голівки папірусу змикалися вгорі й ховали від них небо, під ногами хлюпав вологий торф’яний ґрунт, пліснявий тваринний болотяний дух забивав їм ніздрі. Нарешті вони вийшли на відкриту місцевість, порослу травою. Коротка світло-зелена трава була витоптана незліченними стадами буйволів, яких блукало безліч на цій ділянці узбережжя.
Бушмен зробив оберт і повів їх понад краєм заростів папірусу. То була чимала процесія, чотири чи п’ять сотень людей, бо деякі представники шляхетних родин не хотіли сходити на берег, щоб подивитися на великого лева, без цілого загону лучників і сокирників навколо них. Вони тяглися далеко позаду кортежу Ланнона, який складався з Мурсила, головного мисливця, від якого ширився густий запах фруктового зенґзького вина, бушмена, Гая, наступника престолу та двох його зброєносців.
Того ранку боги були добрими, як і їхні обіцянки. Бушмен повів їх навколо ще однієї ділянки, зарослої папірусами, яка вдавалася в рівнину, наче палець обвинувача, й коли вони обминули його, то вийшли на інший простір – відкриту місцевість, порослу травою. То була природна рівнина, обмежена з трьох боків хащами темного очерету, широченний килим соковитої трави з півмилі завширшки.
Десь посередині цієї відкритої місцевості на однаковій відстані один від одного лежали шість темних об’єктів, ясно видимі на відкритій рівнині, але відстань до них була надто велика, аби впізнати, що то є.
Мурсил, головний мисливець, заговорив до провідника-пігмея якоюсь нікому не відомою мовою. Гай зробив собі помітку, що він повинен вивчити цю мову, бо то була єдина мова в усіх чотирьох царствах, якою він не вмів розмовляти.
– Мій володарю, він каже, що то мертві буйволи, вбиті великим левом.
Переклад Мурсила надходив на теплій хвилі випарів вина.
– А де звір? – запитав Ланнон, і бушмен показав пальцем.
– Він отам, за другим трупом. Він побачив нас та почув і ліг, щоб заховатися, – пояснив Мурсил.
– Він його бачить? – запитав Ланнон.
– Так, мій володарю. Він бачить кінчики його вух та його очі. Звір спостерігає за нами.
– На такій відстані? – запитав Ланнон із недовірою, дивлячись униз на бушмена. – Я не вірю, що це можливо.
– Це правда, мій володарю. У нього очі орла.
– На твій страх і ризик, якщо він помиляється, – застеріг Ланнон.
– На мій страх і ризик, – із готовністю погодився Мурсил, і Ланнон обернувся до Гая.
– Підготуймося, мій Сонячний Пташе.
Поки вони звільняли Ланнона з його обладунку, туго обмотували йому поперек тканиною і взували йому на ноги легкі мисливські сандалі, підійшла решта компанії. Декого зі старих вельмож піднесли на ношах. Ашмун, тендітний і сивий, зупинив своїх носіїв біля Ланнона.
– Бажаю тобі чисто вбити звіра, – побажав він наступникові престолу. – Так, як це зробив твій батько.
І вони понесли його туди, звідки він міг бачити поле. Компанія розтяглася понад краєм заростів папірусу, їхня зброя та обладунки блищали в сонячному світлі, їхні червоні, білі та багряні шати були плямами яскравих кольорів на темному тлі очерету. Запанувала тиша, коли Ланнон ступив уперед й обернувся, щоб подивитися на них.
Його тіло було голе, крім настегенної пов’язки, а шкіра гладенька й напрочуд біла, крім як у тих місцях, де сонце позолотило його обличчя та деякі ділянки тіла. Це було прекрасне тіло, високе й граційно збудоване, широке в плечах, із вузькою талією та пласким животом. Кучері перев’язані на голові пурпуровою стрічкою, а руда, як золото, борода розчесана й закручена до шиї.
Він подивився на ряди попереду, які налаштувалися спостерігати.
– Заявляю свої права на місто Опет та чотири царства, – сказав він просто, і його голос чітко долетів до кожного з них.
Гай приніс йому зброю. Спочатку щит – шкуру буйвола, натягнену на довгий овал, високий, як чоловік, і широкий, як його плечі. У центрі щита були «очі», двоє лютих совиних очей, намальованих білим і жовтим кольорами. Коли вони дивилися на звіра, то зображували природний агресивний погляд, який зазвичай спонукав хижака до нападу.
– Нехай цей щит захистить тебе як годиться, – тихо побажав йому Гай.
– Дякую тобі, старий друже.
Потім Гай подав йому
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячний Птах», після закриття браузера.