Читати книгу - "Остання любов президента"

А Жора Степанович завмер, міркує. Я знаю, про що він думає. Йому шкода, що увесь цей харч пройде «повз свято». Також я знаю, що його комсомольські свята з дівчатами та вогнищами, з ночівлями у «санаторіях вихідного дня» також уже закінчилися. І вже більше не повторяться у своїй первозданній красі та легкості. Усе буде інакше. І я намагаюся собі уявити, як веселяться обрезклі, втомлені, постарілі комсомольці. Які дівчата до них приходять? Також постарілі? Та ні, навряд чи. Постарілих вони не покличуть. А нові красуні не будуть такими легкими та завзятими, як до революції-невидимки 1991 року.

— Георгію Степановичу! — гукаю я його.

Він здивовано озирається.

— А можна я з цими харчами маленьке свято організую? Для своєї сім’ї. Ми тут усе приготуємо, та й приберемо самі. Ну, щось ніби премії за добру службу.

— Кому? Тобі премію? — єхидно перепитує він, але вираз його обличчя раптом змінюється. Він щось прикидає у голові, замислено дивиться на стелю, на вкриті пилом плафони світильників. — А що? — раптом погоджується він. — Давай, щоб завтра усе зжер! Я також, можливо, підійду. Сам будеш готувати?

— Разом з мамою, — відповідаю я, уявляючи, як зрадіє мати такій пропозиції. Це як раз у стилі її практичного підходу до життя. Адже ціна їжі не входить до вартості холодильника!

158

Київ. Листопад 2004 року.

Уже втретє я навмисно приходжу пізніше з роботи, але постійно застаю вдома одну й ту саму картину. За столом у вітальні сидять Світлана та Жанна. П’ють чай з коньяком. Мовчать. Я вітаюся та йду до свого кабінету. Присідати до них за стіл немає жодного бажання. Помовчати я можу і сам. У своєму кабінеті, відразу після повернення з Цюріха, я влаштував тимчасову спальню. У мене тут диванчик праворуч від письмового стола та навпроти книжкової шафи. Я запарюю собі м’ятний чай — і чого це до мене причепився цей м’ятний аромат?

Сідаю за свій стіл, дістаю з портфеля папери, які приніс з роботи, та ліниво їх переглядаю. Але моя увага не затримується на цих робочих записках. Моя увага десь там — між кабінетом і столом у вітальні, десь там у коридорі, яким треба пройти, щоб потрапити з вітальні сюди. Двері до кабінету я залишив трішки прочиненими. Вчора та позавчора, коли я ходив до ванної чистити зуби та вмиватися перед сном, Світлана й Жанна все ще сиділи за столом у вітальні та обидві плакали.

Першого вечора я зупинився на якийсь час біля Жанни та принюхався. Мене раптом здивувала відсутність у повітрі аромату її улюблених парфумів. Повітря було стерильне, воно не мало ніякого запаху, і я, нічого не розуміючи, вийшов на кухню. І ось вже третій вечір Жанна сидить у нас. І третій вечір поспіль від неї не йде цей провокуючий увагу аромат. Можливо, в неї просто закінчилися парфуми?

Близько одинадцятої я відчуваю втому. Час спати. За вікном паскудна осіння мряка та холод. Я, мабуть, лише двадцять секунд пробув увечері надворі — поки виходив з машини та заходив у під’їзд, — але ця мерзотна погода мало не звалила мене наповал. На дворі я відчув болотяну вологість. Швидше б уже зима, подумав я.

Світлана та Жанна знову сидять та плачуть. Плачуть неголосно, притулившись одна до одної. Пляшка коньяку «Коктебель» уже порожня. Правду кажучи, це була маленька пляшка, швидше, пляшечка. Я проходжу повз них до ванної кімнати, потім назад. На мене — нуль уваги.

Цікаво, а коли Жанна йде додому? Чи вона в нас і ночує?

Навряд чи. Адже вранці я її не бачу. А сплю я сторожко та й двері до кабінету-спальні залишаю прочиненими. Про всяк випадок. Мене дуже турбує Світлана, але щось мене зупиняє від повернення до нашої спільної спальні. Я, мабуть, зумів би просто спати разом із нею. Але іноді уві сні бувають моменти, коли героєм сну стає жінка, яка спить поруч. І ти її обіймаєш та кохаєш уві сні, перед тим як прокинутися та обійняти її насправді. Ні, я її обіймаю і зараз. Щоранку, коли йду на роботу. Але це обійми співчуття, а не пристрасті чи кохання. Мусить минути час. Вона перестане плакати, і тоді колишні пристрасть та бажання оживуть та нагадають про себе. Поки що навіть у її поглядах у мій бік я бачу або відчуття провини, або обережність.

Я придбав собі гуманний будильник. Він не дзвенить, а попискує. О сьомій ранку я вже одягаю халат, запарюю каву. Зазираю до спальні. Світлана спить на животі. Її голова накрита подушкою. Одна рука простягнута на іншу сторону широкого ліжка, туди, де раніше спав я. Можливо, я їй снився? I вона шукала мене уві сні?

Я тихенько причиняю двері. Нехай собі спить.

Сьогодні я піду раніше. Водієві я сказав приїхати за чверть вісім. Водій у мене складненький. Ще ніколи в мене не було водія, якого доводилося б називати по батькові, а тут відразу — Віктор Андрійович. А як можна налагодити відносини з таким водієм? Та ніяк! Був би він Вася чи Петя, можна було б дорогою і пожартувати, і анекдоти нові розповісти та послухати. А з Віктором Андрійовичем, в якого костюм не гірший за мій, жартувати не хочеться.

От ми і їдемо з ним мовчки з бульвару Лесі Українки на Банкову. Година пік ще попереду, машин мало. I я радію, що вже за десять хвилин залишу водія у машині та зайду до під’їзду свого нового місця служби, зайду до свого кабінету, який я потроху вже почав обживати.

159

Крим. Форос. Держдача. 1 січня 2016 року. Ніч.

Вертоліт з художником та картинами приземлився біля опівночі.

Майя вже відпочивала, і я не хотів її будити. Моє тепле почуття до неї потрохи почало згасати. Близькість не додала радості. Швидше, навпаки. Близькість відкрила мені її повністю, і тепер в мене не залишалося жодних ілюзій стосовно неї. Ця жінка перестала бути загадкою для мене і втратила у моїх очах та почуттях свою колишню привабливість. Я б міг «накришити» салату з цих її слів та рухів, які знищили її милий образ у моєму серці. Але навіщо? Вмерла то вмерла, як у старому анекдоті