Читати книгу - "Марія Стюарт"

єдинокровний брат Філіпа II, переможець битви під Лепанто, взірець вільного лицарства, перший воїн християнського світу: відгороджений від іспанської корони своїм нешлюбним походженням, спершу намагається заснувати власне королівство в Тунісі, але потім йому всміхнулася корона Шотландії завдяки запропонованій руці ув’язненої. Він уже готує військо в Нідерландах, уже готові плани звільнити її, врятувати, аж тут — вічна невдача Марії Стюарт з усіма її помічниками — його повалила підступна хвороба і він помер передчасною смертю. Нікому, хто домагався руки Марії Стюарт або служив їй, не сяйнуло по дорозі щастя.

Бо, коли прагнути дивитись ясно і правдиво, зрештою, саме це вирішило насправді конфлікт між Єлизаветою і Ма­рією Стюарт. Усі ті роки вірним супутником Єлизавети було щастя, а Марії Стюарт — нещастя. Коли міряти силу з силою, постать із постаттю, обидві жінки майже однакові між собою. Але по-іншому стоять для них зорі. Все, за що Марія Стюарт береться з в’язниці як повалена королева, нараз полишена своїм щастям, зазнає невдачі. Флоти, послані проти Англії, розкидали шторми, посланці Марії Стюарт збивалися з дороги, її залицяльники гинули, друзі вирішальної миті не засвідчували душевної сили, і той, хто прагне допомогти їй, працює, власне, з загибеллю.

Тому слова Норфолка на ешафоті приголомшують: «Ніщо з того, що почала вона або почали задля неї, ніколи не доходить доброго кінця». Відколи Марія Стюарт зустрілася з Босвеллом, якийсь темний місяць осяває кожен її крок. Той, хто любить її, гине, а той, кого любить вона, впивається гіркотою. Той, хто бажає їй добра, шкодить їй, а той, хто служить їй, служить власній смерті. Немов казкова чорна магнітна гора, що притягує кораблі, Марія Стюарт згубно вплітає в свою долю долі інших людей; мало-помалу її ім’я вже повиває похмура легенда про магію смерті. Але що безнадійніша справа Марії Стюарт, то полум’яніша її сила. Довге і похмуре ув’язнення замість зігнути лише напружує її душу для ще більшої впертості. Власною волею, хоч і знаючи про марність своїх зусиль, Марія Стюарт сама накликає останнє, остаточне вирішення.

Розділ 20. Останній раунд
1584—1585 роки

Роки минають і минають, тижні, місяці і роки пролітають, мов хмари, над тим самотнім життям, начебто не торкаючись його. Але час непомітно змінює людину і світ навколо неї. Настав сороковий рік життя, рік повороту в житті жінки, а Марія Стюарт і далі ув’язнена, й далі не має свободи. Тихо підкрадається вік, сивіє голова, тіло стає повнішим, огряднішим, риси обличчя вже спокійніші, як у матрони, певний смуток накладає відбиток на її єство, і розвіяти його найкраще в побожності. Жінка в глибині душі, певне, вже відчувала, що невдовзі без вороття минеться пора любові, пора життя; те, що не справдилося тепер, не справдиться вже ніколи, настав вечір, уже сутеніє, наближається ніч. Давно вже не підступав жоден залицяльник, можливо, вже ніхто й не прийде: ще трохи — і життя буде остаточно змарноване. Чи справді ще є сенс чекати, і то чекати дива визволення, допомоги світу, що, недбалий, вагається. У ті пізні роки дедалі міцніє враження, що довготерпелива вже наситилася боротьбою і повільно готується до мирової угоди і зречення. Дедалі частіше настають миті, коли вона запитує себе, чи це не дурниця — хиріти так марно й без любові, наче квітка в затінку, чи не краще купити свободу, доброхіть знявши корону з кіс, які мало-помалу вже сивіють. На сороковому році життя Марію Стюарт починає втомлювати те важке і пусте життя, її несамовите жадання влади потихеньку слабне й перетворюється в лагідну і містичну тугу за смертю; в такі миті вона записує на аркуші — наполовину скаргу, наполовину молитву — зворушливі рядки латиною:

O Domine Deus! speravi in Te  O care mi Jesu! nunc libera me.  In dura catena, in misera poena, desidero Te;  Languendo, gemendo et genu flectendo  Adoro, imploro, ut liberes me. О Господи Боже, сподіваюсь на тебе.  Дорогий мій Ісусе, звільни тепер мене.  У кайданах твердих, у скруті тяжкій прагну тебе;  Утомлена, стогнучи, навколішки,  Поклоняюсь, благаю, щоб визволив мене.

Оскільки визволителі вагаються і зволікають, Марія Стюарт звертає свої очі до Спасителя. Краще вмерти, тільки щоб не було цієї пустоти, непевності, чекання та й чекання, сподівань, туги і щоразу нових розчарувань. Тільки б нарешті кінець, добрий або поганий, через тріумф або зречення! Боротьба невпинно наближається до кінця, бо Марія Стюарт усіма силами своєї душі прагне його.

Що довше триває ця страхітлива, підступна, жорстока, велична й запекла боротьба, то непримиренніше стоять одна проти одної давні суперниці: Марія Стюарт і Єлизавета. Єлизавета має в політиці успіх за успіхом. Із Францією вона примирилася, Іспанія й далі не наважується на війну, а над усіма невдоволеними вона взяла гору. Тільки один ворог, смертельно небезпечний ворог ще відважно живе в її країні: та переможена і все-таки непереможна жінка. Тільки усунувши її, цього останнього ворога, Єлизавета стане справжнім переможцем. Але й Марії Стюарт не лишилося нікого для її ненависті, крім Єлизавети. Ще раз, у мить несамовитого розпачу, вона звернулася до своєї родички, до своєї визначеної долею сестри і з поривною пристрастю