Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Шенбрун! — звелів він.

І впродовж усієї поїздки сидів випростаний і непорушний. Копита коней весело й свіжо цокали об политий брук, і квапливі білі пекарчуки зупинялися й дивились услід повозові, мов на параді. Мов сяйлива часточка параду, їхав окружний начальник до цісаря.

Він звелів візникові зупинитися на відстані, яка здалася йому пристойною. І пішов, — сліпучо-білі рукавички зблискували обабіч його чорно-зеленого фрака, — пішов, обережно переставляючи ногу за ногою, щоб не затьмарити своїх блискучих черевиків порохом алеї, що вела нагору, до Шенбрунського палацу. Над ним заходилося радісним співом уранішнє птаство. Пахощі бузку і ясмину паморочили йому голову. Подеколи на плече йому спадали пелюстки з білих свічок каштанів. Він збивав їх додолу двома пальцями. Повільно сходив пан фон Тротта нагору осяйними пласкими сходами, вже вибіленими вранішнім сонцем. Вартові віддали честь, окружний начальник пан фон Тротта вступив до палацу.

Він став чекати. Згідно з двірськими правилами, його оглянув урядовець з канцелярії обер-гофмейстера. Фрак, рукавички, штани, черевики окружного начальника були бездоганні. Неможливо було знайти в зовнішності пана фон Тротти бодай найменший ґандж. Він чекав. Він чекав У великій кімнаті перед робочим кабінетом його величності. У шістьох широких склепінчастих, ще по-вранішньому позавішуваних, але вже відчинених її вікон ринув увесь чар раннього літа, усі солодкі пахощі і всі шалені співи шенбрунського птаства.

Нічого, здавалося, не чув він, окружний начальник. Не помічав він начебто і того пана, чиїм делікатним обов’язком було оглядати гостей цісаря й пояснювати їм правила поведінки. Перед срібною неприступною гідністю окружного начальника він занімів і занедбав свій обов’язок. Обабіч високих, білих, із золотою облямівкою дверей стояли два велетні-охоронці, завмерлі, наче статуї. Брунатно-жовта паркетна підлога, лише посередині застелена червонястим килимом, тьмяно віддзеркалювала долішню частину тулуба пана фон Тротти: чорні штани, позолочений вершечок піхов шпаги і гойдливі поли фрака. Пан фон Тротта підвівся. Обережними, безгучними кроками він ступав по килимі. Серце його калатало. Але душа була спокійна. Тієї години, за п’ять хвилин до зустрічі зі своїм цісарем, панові фон Тротті здавалося, ніби він бував тут роками, ніби він звик щоранку особисто доповідати його величності цісареві Францу Йосифові Першому про події минулого дня в моравському окрузі В. Цілком як дома почувався окружний начальник у палаці свого цісаря. Турбувала його хіба думка про те, що, може, треба було ще раз провести пальцями по бакенбардах і що тепер уже немає аніякої можливості скинути білі рукавички. Жоден цісарів міністр, ба навіть сам обер-гофмейстер не зміг би почуватися тут вільніше за пана фон Тротту. Вітер час від часу відкидав сонячно-жовті запони з високих склепінчастих вікон, і в поле зору окружного начальника потрапляв клаптик літньої зелені. Дедалі гучніш заходилося птаство. Уже дзижчало кілька важких мух, у передчасній вірі в те, ніби настав обід, і помалу ставала відчутна літня спека. Окружний начальник зупинився посеред кімнати, тримаючи капелюха біля правого боку, поклавши ліву руку в сліпучо-білій рукавичці на позолочений ефес шпаги і незмигно дивлячись на двері тієї кімнати, де був цісар. Так він простояв хвилин зо дві. У відчинені вікна долинули золоті удари дзвону далеких баштових дзиґарів. Тоді двійчасті двері розчинилися. І з піднесеною головою, обережним, нечутним, а проте впевненим кроком окружний начальник рушив уперед. Він низько вклонився і на кілька секунд завмер так, з очима, зверненими на паркет і без жодної думки в голові. Коли він випростався, двері за його спиною зачинилися. Перед ним, за письмовим столом, стояв цісар Франц Йосиф, а окружному начальникові видалося, ніби то стоїть його старший брат. Еге ж, бакенбарди Франца Йосифа були трохи жовтаві, особливо коло рота, а так — достеменно такі самі білі, як і бакенбарди пана фон Тротти. Цісар мав на собі генеральську уніформу, а пан фон Тротта — уніформу окружного начальника. І вони скидалися на двох братів, з яких один став цісарем, а другий — окружним начальником. Дуже людським, як і вся ця не відбита в жодних протоколах аудієнція, був порух, що його зробив тієї миті Франц Йосиф. Побоюючись, що в нього з носа може виглядати капка, він дістав з кишені штанів хусточку і втер вуса. Він кинув погляд на аркуш перед собою. «Ага, Тротта!» — згадав він. Учора він зволив слухати пояснення щодо необхідності цієї несподіваної аудієнції, проте не дуже дослухався. Ці Тротти вже кілька місяців не припиняють його обтяжувати. Він пригадав, що на маневрах розмовляв із наймолодшим паростком цієї родини. То був лейтенант, навдивовижу блідий лейтенант. А це, мабуть, його батько! А цісар уже знову встиг забути, чи то дід, чи батько того лейтенанта врятував йому життя в битві при Сольферіно. Чи то герой Сольферіно раптом зробився окружним начальником? А чи це, дивись, син героя Сольферіно? Він зіперся руками на стіл.

— Ну, мій любий Тротто? — спитав він.

Бо це належало до його цісарських обов’язків — чудувати своїх відвідувачів, називаючи їх на ім’я.

— Величносте! — сказав окружний начальник і ще раз схилився в глибокому уклоні. — Я прошу милості для свого сина!

— Для якого сина? — спитав цісар, аби виграти час і не виказати з самого початку, що він мало обізнаний з родинною історією Тротт.

— Мій син — єгерський лейтенант у Б., — сказав пан фон Тротта.

— А, так, так! — мовив цісар. — Це той молодий офіцер, якого я бачив під час останніх маневрів! Славний хлопець! — І через те, що думки його трохи плуталися, додав: — Він майже врятував мені життя. Чи то були ви?

— Величносте! То був мій батько, герой Сольферіно! — сказав окружний начальник, знову вклоняючись.

— Якого він тепер віку? — спитав цісар. — Битва при Сольферіно. Це ж був той, із читанкою?

— Так, величносте, — сказав окружний начальник.

І цісар раптом виразно пригадав аудієнцію дивовижного капітана. І як тоді, коли до нього з’явився той чудний капітан, Франц Йосиф Перший