Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Підійдіть-но ближче!

Окружний начальник підступив ближче. Цісар простяг свою худорляву, тремтячу руку, руку старої людини з блакитними жилками й дрібними вузликами на згинах пальців. Окружний начальник узяв руку цісаря і схилився. Він хотів її поцілувати. Він не знав, чи можна йому зважитись затримати її в своїй чи вкласти власну руку в цісареву таким чином, щоб той мав можливість будь-якої миті забрати свою назад.

— Величносте! — сказав утретє окружний начальник. — Я прошу милості для свого сина!

Вони були мов два брати. Чужа людина, побачивши їх тієї миті, подумала б, що це два брати. Їхні білі бакенбарди, їхні похилі, вузькі плечі, однаковий зріст і статура навіювали кожному з них думку, що він стоїть перед власним відображенням у дзеркалі. Тільки один думав, що він обернувся на окружного начальника, а другий гадав, ніби перевтілився на цісаря. Ліворуч від цісаря і праворуч від окружного начальника двоє великих вікон стояли відчинені й ще запнуті сонячно-жовтими завісами.

— Чудова погода сьогодні! — сказав раптом Франц Йосиф.

— Пречудова погода сьогодні! — потвердив окружний начальник.

І коли цісар вказав лівою рукою на вікно, окружний начальник простяг у тому ж напрямку праву. І цісареві здалося, що він стоїть перед власним відображенням у дзеркалі.

Зненацька цісареві згадалося, що він має вирішити ще багато справ перед своїм від’їздом до Ішля. І він сказав:

— Гаразд! Усе буде залагоджено! Що він там накоїв? Борги? Буде залагоджено! Вітайте вашого панотця!

— Мій батько помер! — сказав окружний начальник.

— Он як, помер! — мовив цісар. — Шкода, шкода!

І він поринув у спомини про битву при Сольферіно. Він знов повернувся до свого письмового столу, сів, натиснув кнопку дзвоника і вже не бачив, як вийшов окружний начальник, похиливши голову, з лівою рукою на ефесі шпаги і трикутним капелюхом біля правого боку.

Вранішній гомін птаства заповнив усю кімнату. За всієї пошани, яку цісар відчував до птахів як до злюблених Господом створінь, на дні свого серця він, проте, мав до них певну недовіру, десь таку, як до митців. Він знав із досвіду, що останніми роками пташки зі своїм співом завжди бували причиною його легкої забудькуватості. Тому він швиденько занотував на аркуші, що лежав на столі: «Справа Тротти».

І став чекати звичного щоденного візиту обер-гофмейстера. Уже вибило дев’яту. Аж ось і він.

Фатальну справу лейтенанта Тротти поховано в ретельній тиші. Майор Цоґлауер сказав лише:

— Вашу справу залагоджено в найвищій інстанції. Ваш панотець надіслав гроші. Більше про це не згадуймо.

Після цього Тротта написав батькові. Він повідомив, що загрозу для його честі усунуто найвищою інстанцією. Він просив пробачення за те, що злочинно довго мовчав і навіть не відповідав на листи окружного начальника. Він був схвильований і зворушений. Він силкувався виявити своє зворушення. Проте в його вбогому словнику не знайшлося слів каяття, болю й туги. То був тяжкий шмат роботи. Коли він уже поставив під листом підпис, йому спала на думку фраза: «Я сподіваюся незабаром узяти відпустку і особисто просити в Тебе прощення». Винести цю щасливу думку в постскриптум було неможливо з формальних причин. Тому лейтенант заходився переписувати увесь лист. За годину він упорався остаточно. Від переписування зовнішній вигляд листа тільки виграв. І все здалося йому скінченим, уся та бридка справа — похованою. Він дивувався зі свого «феноменального щастя». Онук героя Сольферіно міг покластись на старого цісаря в будь-яких злигоднях долі. Не менш утішним був і виявлений тепер факт, що батько має гроші. Тепер, коли небезпека бути звільненим із армії минулася, можна було при нагоді вийти з неї за власним бажанням, жити у Відні з пані фон Таусіґ, можливо, обійняти якусь цивільну посаду, носити цивільне вбрання. Давно вже не їжджено до Відня. Від неї не надходило жодної звістки. За нею було тужно. Коли випивав «дев’яностоградусної», брала ще більша туга, але то вже була туга такої благодатної сили, що могла виливатися слізьми. Сльози останнім часом самі наверталися на очі. Лейтенант Тротта ще раз з утіхою проглянув листа, вдалий витвір власних рук, вклав його в конверт і з ясною душею написав адресу. На віддяку собі він замовив подвійну міру «дев’яностоградусної». Пан Бродніцер власноручно приніс горілку й сказав:

— Каптурак виїхав!

Щасливий день, їй-богу! Отже, того дрібненького чоловічка, що завжди нагадував би лейтенантові про найгіршу мить його життя, прибрано з дороги.

— Чому?

— Його просто витурили!

Еге ж, виявляється, аж так далеко сягала рука Франца Йосифа, того старенького з блискучою капкою на кінчику царственого носа цісаря, що розмовляв із лейтенантом Троттою під час маневрів. Аж так далеко, виходить, сягала й пам’ять про героя Сольферіно. За тиждень після аудієнції, що її цісар дав окружному начальникові, Каптурака вислано. Політичне управління, діставши згори відповідний натяк, заборонило й гральну залу Бродніцера. Про капітана Єдлічека більш не було мови. Він поринув у те загадкове німе забуття, з якого так само рідко виринають, як із того світу. Він потонув у військово-слідчих в’язницях старої монархії, під тягарем тюремних мурів тодішньої Австрії. Коли часом офіцерам спливало на думку його ім’я, вони його негайно відганяли. Багатьом те вдавалося завдяки природній їхній схильності все забувати. З’явився новий капітан, на прізвище Лоренц, присадкуватий, неквапливий добродушний чоловік, непоборно схильний до недбалості у службі й манері триматися, ладний будь-якої хвилини скинути кітеля, хоча це було заборонено, — аби зіграти партію в більярд. При тому він показував свої закуці, інколи залатані й трохи пропітнілі рукави. Він був батько трьох дітей і чоловік сумовитої жінки. Він хутко освоївся в батальйоні, й до нього враз усі звикли. Його діти, схожі одне на одне, мов близнята, утрьох приходили