Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

по нього до кав’ярні. Помалу позникали «солов’ї» з Ольмюца, Гернальса і Маріаґільфа. Лише двічі на тиждень у кав’ярні грала музика. Та їй тепер бракувало натхнення й темпераменту; за браком танцівниць вона стала класичною і, здавалося, не грала, а радше оплакувала минулі часи. Офіцери знов почали нудьгувати, якщо не пили. А коли пили, то впадали в зажуру й жаліли самих себе. Літо було дуже спекотне. Під час дообідньої муштри двічі робили перерву. Зброя й люди пітніли. Глухі й понурі звуки сурм важко вдаряли у щільне повітря. Легка імла рівномірно оповивала все небо сріблясто-олов’яним серпанком. Вона зависла й над болотами, притлумлюючи повсякчас бадьорий жаб’ячий галас. Верби ані шелеснули. Цілий світ чекав вітру. Та всі вітри спали.

Хойницький цього року не завітав додому. Усі на нього сердилися, ніби він був розважальником для армії, який, порушивши укладену з нею угоду, не приїхав на літні гастролі. Саме тоді драгунському ротмістрові графу Чохові набігла геніальна думка: аби життя в закинутому гарнізоні, попри все, набуло нового блиску, влаштувати тут велике літнє свято. Геніальною ця думка була просто тому, що таке свято могло правити ніби за репетицію відзначення великих роковин — століття полку. Соті роковини драгунського полку виповнювались аж за рік, та здавалося, людям не вистачить терпцю прожити цілий дев’яносто дев’ятий полковий рік без ніякого свята. Усі казали, що ідея свята-«репетиції» — геніальна ідея! Полковник Фештетич казав те саме й навіть уявив, що він, а не хто інший, першим виплекав такий блискучий задум. Він-таки, вже кілька тижнів тому, й заходився коло підготовки до великого сторіччя. Щодня, у вільні години, в канцелярії полку, він диктував найвірнопідданішого листа-запрошення, що його півроку згодом мало бути надіслано шефові полку, дрібненькому німецькому князькові, на жаль, дещо підупалої побічної гілки роду. Самою лише роботою над стилем цього вишуканого послання займалося двоє людей: полковник Фештетич і ротмістр Чох. Подеколи між ними спалахували гострі дискусії з питань стилістики. Так, наприклад, полковник вважав за можливе вжити вираз: «І полк найвірнопідданіше собі дозволяє». А ротмістр був тієї думки, що не лише «і» тут ні до чого, а й «найвірнопідданіше» зовсім не на місці. Вони вирішили щодня створювати по двоє речень, і їм із цим щастило. Кожен з них диктував іншому писареві: ротмістр — єфрейторові, а полковник — ройовому. Потім вони порівнювали написане. Обидва хвалили один одного без міри. Тоді полковник замкнув обидва начерки у велику шафу полкової канцелярії. Ключі від цієї шафи були тільки в нього. Він поклав обидва твори до інших, уже складених проектів, що стосувалися великого параду та змагань офіцерів і рядових полку. Усе це лежало поряд великих, зловісних, запечатаних конвертів, у яких зберігалися таємні накази на випадок мобілізації.

Отож, коли ротмістр Чох оприлюднив свою геніальну ідею, шліфування стилю листа до князя урвали й заходилися коло запрошень з однаковим текстом, що мали бути надіслані в усі кінці світу. Ці лаконічні запрошення потребували менше літературних зусиль і вже за кілька днів були готові. Виникло, щоправда, кілька суперечок щодо ранґу гостей. Бо, на відміну від полковника Фештетича, граф Чох був тієї думки, що запрошення слід розсилати по черзі: спершу найвельможнішим, а вже по тому — менш значним особам.

— Усім одночасно! — промовив полковник. — Я вам наказую!

І хоча Фештетичі належали до найзначніших угорських дворянських родів, граф Чох вирішив, що в цьому наказі відбилися закладені в крові демократичні вподобання полковника. Він скривився й надіслав усі запрошення одночасно.

Викликали начальника відділу обліку. У його руках були адреси всіх офіцерів запасу і відставників. Усіх їх запросили. Запрошено і близьких родичів та приятелів драгунських офіцерів. Цих оповіщено, що відбудеться репетиція святкування сторіччя полку. Отож їм дали зрозуміти, що в них є шанс зустрітися особисто з шефом полку, німецьким князьком із, на жаль, справді маловидатної занепалої бічної гілки роду. Чимало запрошених належали до давніших родів, аніж шеф полку. Проте їм щось залежало на тому, щоб мати контакти з цим медіатизованим князем. Оскільки це мало бути «літнє свято», вирішено скористатися для нього «лісочком» графа Хойницького. «Лісочок» різнився від лісів Хойницького тим, що був ніби й самою природою, і власником його призначений для свят. Він був молодий. У ньому росли невеличкі і веселі сосни, він обіцяв затінок і прохолоду. У ньому були гладенькі доріжки й кілька невеликих галявин, придатних, очевидно, ні на що інше, як на те, щоб настелити там поміст для танців. Отже, «лісочок» узято в оренду. З цієї нагоди ще раз пошкодували про відсутність Хойницького. Однак його запросили, сподіваючись, що він не встоїть проти спокуси побувати на святі в драгунському полку, а може, ще й «привезе з собою кількох милих людей», як висловився Фештетич. Запросили також Гуліних і Кінських, Подстацьких і Шенборнів, родину Альберта Лариша Тассила, Кірхберґів, Вайсенгорнів, Бабенгаузенів, Сенні, Бенкі, Цушерів та Дітріхштайнів. Кожен із них мав якийсь стосунок до цього драгунського полку. Ще раз переглянувши список запрошених, ротмістр Чох сказав:

— Громи й блискавиці, Царю Небесний, дідьча мати!

І повторив це оригінальне зауваження кілька разів.

Прикро, хоч і неминуче було те, що доводилося запросити на таке розкішне свято ще й незнатних офіцерів єгерського батальйону. Ну, зате вже й заженуть їх на слизьке! — подумав полковник Фештетич. Те самісіньке подумав і ротмістр Чох. Диктуючи запрошення для офіцерів єгерського батальйону, один — єфрейторові, другий — ройовому, вони позирали один на одного сердитими очима. І один складав на другого відповідальність за немилий обов’язок запросити і єгерський батальйон. Обличчя їхні проясніли, коли в списку їм трапилося ім’я барона фон Тротти і Сиполє.

— Битва при Сольферіно, — кинув, ніби між іншим, полковник.

— А! — сказав ротмістр Чох.

Він був певен, що битва при Сольферіно відбулася ще в шістнадцятому столітті.

Усі канцеляристи робили червоні й зелені гірлянди з паперу. Офіцерські денщики сиділи на тоненьких сосонках «лісочка» й натягували дріт від деревця до деревця. Три дні на тиждень драгуни не виїздили муштруватися. Вони проходили «науку» в казармі. Їх навчали мистецтва поводитися з вельможними гістьми. Пів ескадрону тимчасово передано під оруду кухаря. Тут селянські