Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Ніка знала, що Ворота довго не простоять. Серед чужої Стихії, від мізерної, за їхніми мірками, жертви у вигляді двох Аскетів, їхня активність не могла тривати більше тридцяти секунд. Тому треба було діяти ще швидше. Верхня частина саркофагу тихо розкрилася і чарівний обсидіан зіграв роль гармати, буквально вистріливши з себе Архонтом Землі, щоб за мить розсипатися уламками, розчавлений неймовірною міццю Харібди. Огорнутий усіма доступними Щитами, Костянтин боровся проти земного тяжіння та просто не міг приділити належної уваги Архонту, що падала на нього з п’ятдесяти метрової висоти. Але найвищий бойовий маг залишається ним у будь-якій ситуації. Тому, вочевидь щось відчувши, він відправив собі за спину хмару Крижаного Туману, що охолоджує все, що в нього потрапить, до абсолютного нуля, і закликав з десяток величезних Водних Мечів, здатних нашаткувати супротивника дрібними кубиками, якщо раптом той буде імунним до холоду.

Церерадис, що падає, встигла зробити три речі. Поправити свою траєкторію в повітрі за рахунок деревних крил, що виросли зі спини. Зібрати всю кам'яну крихту, що вціліла на вже майже затонулому носі танкера, зліпивши з неї Долоню Деметри. І огорнути себе Алмазною Шкірою. А далі гігантська кам'яна долоня помчала в бік Костянтина Псарас на надзвуковій швидкості, пройшла крізь Водні Мечі, втративши чотири пальці, врізалася в Крижаний туман – і обмороженою кам'яною брилою вилетіла з іншого боку, щоб як слід надати прискорення спині водного мага. Щити чаклуна витримали, але на ногах від удару такої маси і на такій швидкості він не встояв – і його тіло буквально шпурнуло у пащу Воріт Землі. А через пару секунд туди ж на повній швидкості влетів і кокон із наскрізь проморожених деревних крил, усередині яких була Ніка. Після чого Ворота, немов у спазмі, розширилися на мить – і зхлопнулися, залишивши після себе танкер, що потонув, трупи вісьмох магів і заклинання противників, що розвіялися. Щупальця Харібди ще кілька секунд пошарили в повітрі, а потім, не відчувши присутності свого повелителя, тварина приховала їх у синій безодні.

***

Я сидів у кабінеті заміської дачі Ярого вже сорок хвилин, чекаючи, коли він приїде сюди з міста, щоб забрати деякі цінні папери, сто тисяч доларів готівкою та цілу сумку, набиту вогнепальною зброєю.

А все тому, що Ярий збирався драпати. Від великого та жахливого мене. Бо коли він не зміг додзвонитися своєму покровителю в погонах, то відразу послав шісток дізнатися про обстановку. А ті й доповіли, що вілла генерала оточена, навколо купа силовиків та сусіди вже розповідають, що чули постріли в хаті.

Два і два авторитет складати вмів чудово. І причинно-наслідковий зв'язок між генералом, який заперечує існування 13 відділу СБУ та його раптовою смертю простежувався їм дуже добре.

Вбивати Ярого, звичайно, я не збирався. Я не вбивця і перегин із Куциним – чиста випадковість. Мабуть, я не довів його до межі, а жбурнув далеко за неї… У будь-якому разі, Ярий не заслуговував на смерть просто за те, що намагається врятувати собі життя. Собі та своїй коханці. Її безпекою бандит перейнявся насамперед, що також додало йому «плюсиків» у моїх очах. Буде цілим, неушкодженим і працюватиме далі на благо вигаданого відділу СБУ. Але налякати, звісно, треба…

Тому, коли я побачив авторитета у передпокої дачі, а потім прослідкував, як він піднімається на другий поверх, я акуратно встав з глибокого і такого зручного крісла, підійшов до дверей і завмер збоку від них. Двері відчинялися всередину кабінету, так що перші миті видно мене не буде.

Ярий поспішав. Він увірвався до кабінету, ледве не пришибивши мене дверима, і одразу ж кинувся до робочого столу. Я опинився за його спиною, за відчуттями, за секунду. Обожнюю своє «прокачане» тіло... Взяв ззаду за шию і підняв у повітря лівою рукою, правою перехоплюючи його руку з пістолетом.

– Ярославе Івановичу. Доброго дня. – Я намагався звучати максимально ввічливо.

– С-с-сука. – Прошипів авторитет. Я бачив у його аурі гнів, досаду, приреченість і багатенько страху. Зрозуміло, мало того, що чортівні в його житті побільшало, так ще й тримають за шкірку, наче цуценя, що нашкодило. А такий фокус провернути з колишнім спецназівцем майже у центнер вагою – не найлегше заняття.

– Давай, Зрячий, не тягни вже. Гасити мене прийшов? – Хм... Боїться, а марку тримає.

– Не зовсім, Ярославе Івановичу. – Холодно відповів я, злегка стискаючи пальці лівої руки, через що кримінальний елемент захрипів. – Однак, прийшов із останнім китайським попередженням.

Після чого вирвав у хриплячого і абсолютно безпорадного проти мене мужика з руки ствол, шпурнув авторитета на диванчик неподалік робочого столу, закрутив у своєму горлі вихор і видихнув.

– НОГИ.

Мій мимовільний співрозмовник кинувся було встати з дивана, але впав на підлогу, після чого завив від жаху: за ідеєю, він зараз не повинен відчувати нічого нижче за пояс.

– Це і є моє китайське попередження, Ярий. Ще один фінт. Ще одна спроба підставити мене або ще щось – перестануть працювати не ноги, а серце. Ти мене зрозумів?

З людини ніби стрижень вийняли. Він грубо хапав себе за ноги, стукав кулаком по гомілці, намагався руками підтягти їх під себе і тихенько вив, зовсім нічого не відчуваючи. Здається, він мене навіть не почув. Тому я підійшов і вліпив йому несильного ляпаса.

– Прийом, Ярий, зберися! Місяць-другий будеш так. Доведеш свою корисність відділу і мені особисто. А потім – поверну, як було. Ти мене зрозумів?