Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– Так, зрозумів! Зрозумів!! Зрозумів… Та як це взагалі можливо, трясця твоїй матері?!! Та не буває так, сука! – На мене дивилися із сумішшю гніву, страху та дитячої образи.

– Ну, держтаємницю я тобі не розповім, звичайно. Як буває і як не буває… Але будь спокійним, тебе це надовго не торкнеться. Головне – будь чемним хлопчиком і працюй з тим, що я тобі даю. І ніякого стукоту набік. Ти мене зрозумів?! – В кінці я трохи додав енергії Очам, знаючи, який ефект вони мають на не-магів.

– Зрозумів, Зрячий… – Опустив очі авторитет.

– Це що ще за зрячий?.. – Почав я, а потім сам усе побачив. Так мене охрестили ті два недоумки, що першу партію золота в мене забирали. – Ти що, вирішив підхопити дурість своїх підлеглих?

– Ну, здається, вони правильно помітили, питань немає. Ти справді все бачиш і знаєш. Хоч убий, не зрозумію, як...

– Ти диви, креативники бісові. – Буркнув я. – Коротше. З міста нікуди, доки я сам не скажу, зрозумів?

– Зрозумів-зрозумів. – Скривився Ярий. – Які ще будуть розпорядження, начальник?

– Ось це вже інша розмова, – на журнальний столик поряд з диваном ліг аркуш паперу, – тримай. Тут адреси на кілька тижнів роботи. Розкопки на Закарпатті у пріоритеті, але вирішив дати вам роботи із запасом. Я зараз тимчасово на інший проект змотатися мушу. Це вам навантаження на період моєї відсутності. Та взагалі думаю повернутися раніше. Записав ще шістнадцять точок з координатами покладів золота, дорогоцінного каміння та іншого корисного лайна. Здавати все, нічого не лишати. Ваші 30 відсотків. Суми там будуть немаленькі, тож – нехай ваш підгодований Геннадійович шукає нових споживачів та збувачів. Мене не влаштовують такі довгі простої з тієї причини, що у покупців бабок немає! Як бачиш, вам і без пограбувань роботи вистачає. Добро в землі лежить безхазяйне, а ми тут поправимо трохи справи свої за його рахунок. – Я дозволив собі криву усмішку.

– А звідки ти… – Почав було карний злочинець, вчитуючись у лист, і осікся. – А ну так. Зрячий же… Очманіти.

– Та ти не думай, а працюй. Митниця нарешті добро дала, так би мовити. Далі буде. Будуть у вас і закордонні відрядження. Тож – припиняй панікувати та радуйся зменшенню кількості криміналу у своєму житті, Ярославе Івановичу. І бережи ноги. А я – поки піду.

Попрямувавши до дверей, я залишив у кабінеті Ярого, що вовтузився в пошуках свого мобільного телефону. Знаючи, що зброї в нього під рукою немає, не боявся обернутися спиною. Та й реакція в мене тепер явно швидша, ніж у нього. А ствол, що я зараз несу в руці – викину в найближчу урну, попередньо зламавши, щоб ніякий придурок не зрадів такому подарунку долі. А втім... Можливо, він мені й самому стане в нагоді.

***

Поки викликане таксі везло мене додому, я багато думав. Думав про відповідальність за цілу групу людей. Людей, що такої опіки не просили. За фактом, зараз я вирішую долю цілого бандитського угруповання. І так, напевно, хай краще вони копають золото і займаються фізичною працею, аніж грабують, ґвалтують та вбивають. Але певний елемент невизначеності тут був. Що я робитиму, якщо хтось із банди Ярого захоче «зіскочити»? Якщо йому не сподобаються поїздки за золотом і він забажає повернутися до старого доброго криміналу? Що в такому разі робити? Здавати у поліцію? Так це означає оголосити на всю округу, чим ми тут займаємось. Стерти пам'ять та відпустити? По-перше, я не знаю, наскільки тривалим є вплив Голосу Грому. А по-друге – повертаємось до першого пункту.

Хто сказав, що «золотошукач» зі стертою пам'яттю знову не стане грабіжником? Вони й зараз не проти повернутися до старої роботи, просто нова поки що викликає цікавість і приносить у рази більше грошей. А я не знаю, чи у всіх членів банди все гаразд із психікою. Може, комусь просто нестерпно жити без порушень закону та заподіяння страждання оточуючим? Загалом доведеться перевірити всю банду, мабуть. Ну, заразом і познайомлюсь ближче з ними, чи що…

Таксі під'їхало до будинку, коли я «перегорнув» життя одинадцятого бандита Ярого – Андрія Шарпа. Жодної щасливої ​​долі із цих одинадцяти я не помітив. У когось всі передумови до кримінального життя почалися ще в дитинстві, зі скотарства батьків. Парочка була з дитбудинку, де теж встигли натерпітися. Один начебто був звичайною людиною, навіть талановитим математиком, але після того, як покинула дружина, скотився кудись не туди.

Доля цих людей ніби випробовувала їх, змушуючи шукати варіанти, виходи із ситуацій, якось крутитися. Шкода, що хлопці постійно ухвалювали якісь неправильні рішення. Свідомо легкі, але небезпечні для інших людей. Хоча… Хто сказав, що я сам зараз прийняв найоптимальніше рішення з існуючих?

Прийшовши додому і зачинивши двері квартири, притулився до стіни в коридорі, постукав об неї потилицею кілька разів і безпорадно сповз униз. Огляд зруйнованих людських життів не додав гарного настрою. Тим більше, на тлі того, що я сам мав зробити незабаром. Образа, страх, злість переповнювали мене. Жодного вибору… Мені просто його не залишили… Потім я попросив домового не заважати, дістав із холодильника почату з дружиною пляшку горілки і замкнувся у спальні. Стоячи перед ліжком, я відкрутив кришку і зробив скупий ковток. Закашлявся з незвички. Без закуски – не те. Але місія, яку поклала на мене доля та одна конкретна язичницька богиня, надто сильно тиснула на мізки. Дуже хотілося забути. Дуже.

– Якого біса ти взагалі ниєш, Вітю? – Зло прошипів сам собі, сідаючи на край ліжка. – Виходу все одно немає, і ти це чудово розумієш. Тобі й Очі це ж сказали. Проти богині не попреш, угоду потрібно виконати…