Читати книгу - "Танець недоумка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Може, не треба, хлопці? — і без команди опустив руки.
— От лайно! — крикнув хтось і обернувся, прицілившись мені межі очі і мені теж.
Командир так і стояв з моїм тестом у руці, забувши, що його треба трясти. Він розгублено подивився на мене, потім на двійника.
— Стій на місці, виродку! — гаркнув хтось на двійника, і той знову знехотя підняв руки, спокійно всміхаючись.
— Що з тестом, командире?
Ніби згадавши, той нарешті підніс «ручку» до очей.
— Рано… — сказав він чи то розгублено, чи приречено.
Вони повинні були його пристрелити. Навіть не його, а нас обох. За логікою, зважаючи на обставини, — просто повинні і край. Але вони чомусь розгубилися. Недоладно піднімали гвинтівки, але так і не наважувалися вистрелити, а тільки вертіли головами, запитально дивлячись одне на одного, на мене, на командира, на тестер у його руці, знову на двійника.
Двійник тим часом усміхнувся й пішов просто на них ходою хазяїна, що зустрічає гостей.
— Стій на місці!!! — гаркнув хтось, намагаючись вкласти у свій тон максимум погрози. Але по тому, як він нервово перехопив цівку гвинтівки, було зрозуміло, що вистрелити він однак не наважиться.
Інфразвук! До мене раптом дійшло — річ в інфразвуку. Вони відчувають зараз неймовірний жах, що аж паралізує. І тільки на мене цього разу він чомусь ніяк не впливає.
— Стріляю! — знову вигукнув штурмовик, і це пролунало страшенно фальшиво.
— Хлопці, дайте хоч покурити, — всміхнувшись, сказав двійник. — Це ж тільки три хвилини.
Щось стукнуло. Це впустив «ручку» командир, не відриваючи погляду від двійника.
— Вогонь! — якось безпомічно, відчайдушно вигукнув він, наче забувши, що й сам тримає зараз зброю. — Убийте обох! Обох!!!
Я замружився. Ніхто не вистрелив. Вони тільки цілилися, міцно стискаючи руків’я гвинтівок, і сопіли, як їжаки. З того, як тремтіли стволи, ясно було, що на більше вони навряд чи наважаться.
— Хлопці, може, поговоримо, — вів далі двійник. — Пам’ятаєте, як у Біблії…
І спокійно, навіть статечно поклав руку на ствол найближчої гвинтівки, задер його вгору й по-собачому нахилив голову. Точнісінько, як Віра, яка питає: «Як там Ельза?» — збираючись вчепитися в мене зубами.
— Усе це марнота та ловлення вітру, — повідомив він.
Хлопець, який тримав ту гвинтівку, задихав часто, посвистуючи на кожному вдиху, як туберкульозний. Двійник перевернув гвинтівку так, що тепер бідолаха цілився сам собі в підборіддя.
— Не бійся його! — викрикнув я й раптом здогадався, що зараз буде. — Не смій боятися!
Але хлопець уже натиснув на спуск. Сам. І його череп вистрілив у стелю кривавим фонтаном.
— І вернеться порох у землю, як був, — сказав двійник і оглянув решту вояків тим самим допитливим поглядом голодної лисиці.
Від цих слів у мене самого по шкірі пройшов мороз. І тут браві хлопці, які стискали зведену зброю й цілилися в того, кого боялися, раптом усі разом розвернули стволи й уперли собі в підборіддя.
— Не слухайте!!! — закричав я. — Убийте його!!! Не слухайте!!! Не слухайте!!!
Сім пострілів прогриміли неструнким залпом. Як попкорн у мікрохвильовці. Кривава мжичка осідала огидною бурою хмарою.
Ми залишилися сам на сам. Двійник підійшов до мене неспішною ходою, схилив голову й зазирнув мені в очі.
— Час помирати і час родитися.
Якщо вам цікаво, це неточна цитата. Правильно навпаки: спочатку «час родитися», а потім уже «помирати». Але в тому, що тоді в підвалі я помилився (а тепер він повторив) саме таким чином, я навіть вбачаю певний символізм.
З різким «Хах!» я тріснув його по вухах, склавши долоні човником, — так хльостко, як міг, і навіть став від зусилля навшпиньки. Одначе він був спритніший, і там, де мить тому була його голова, мої пальці зустрілися в болісному ударі, занивши до самих ліктів.
— Я тебе не боюся! — гаркнув я і подумав, як дивно викрикувати таке власному обличчю.
Двійник на крок відступив і нахилив голову на інший бік. Метнувши короткий погляд на підлогу, я кинувся до найближчого трупа, збираючись висмикнути з мертвих рук штурмову гвинтівку, але нога потрапила на щось кругле. Я встиг подумати, що це та сама «ручка», розтягнувся в болючому шпагаті й завалився на бік, сильно вдарившись плечем. Він схилився наді мною, і я безпомилково впізнав в його очах той жадібний вираз, який бачив у прив’язаної до столу Віри.
— Зжереш мене?
Він мовчав. Окрик пролунав раптово, і від цього здався гучним, як постріл:
— Лейтенанте!!!
Ми обидва сіпнулися й повернулися. Ірма. Гвинтівка в її руках металася від мене до двійника й назад.
— Хто з вас?! — гаркнула вона без зайвих уточнень.
І я моментально викидаю вгору руку:
— Я людина!
— Час розкидати каміння! — майже одночасно зі мною виголошує двійник.
Одним точним рухом Ірма кидає гвинтівку мені. Правильно — ми занадто близько, щоб стріляти звідти. Устиг зауважити, що його обличчя зберегло безпристрасний вираз навіть тоді, коли я звів зброю, майже впершись стволом йому в ніс. І натиснув на спуск.
2
Ми були в Ірми на кухні. Відколи вона витягла мене з госпіталю, минуло кілька годин. Ельза не відходила від мене й на крок, і тепер ось заснула просто на руках. Я намагався розпитувати її про те, що з нею було, коли вона зникла. Але вона відразу плакала, так нічого й не розповівши. Нічогісінько.
Ірма набила аптечку пакетиками з кровоспинними засобами і тепер морочилася із застібкою.
— Це остання ніч, — сказала вона. — Чи передостання. Колонія довше не витримає.
Я мовчки кивнув. Можна було й не казати. Наш табір зменшився до нерівної смужки укріплень уздовж південної стіни. Над ним, як летючі монументи, висіли дванадцять посадкових шатлів. Система пасивної левітації майже не споживала енергії, і вони могли так ширяти роками. Ірма розповіла, що Вандлик наказала підняти їх минулого тижня — під час бунту. Женці напирали, люди гинули в сутичках майже щодня. Світловий день дедалі коротшав, і більшу частину часу небо було затягнуте важкими сніговими хмарами — електроенергії ледь вистачало на те, щоб заряджати зброю, й на мінімальні побутові потреби. До того ж просочилися чутки про зникнення арсеналу. Останньою краплею, хоч як це смішно, стало рішення адміністрації відмовитися від приготування гарячої їжі для солдатів і перевести їх на сухпайки. Тоді з десяток хлопців вирішили захопити шатли й організувати евакуацію самовільно.
Атака на стартовий майданчик була запланована на світанку. Бунтівники мали чисельну перевагу, плюс ефект раптовості. Але, поки тривала перестрілка, Вандлик устигла підняти шатли в автоматичному режимі. Дюжина двигунів, які запустилися одночасно, зацікавила цілу хмару женців. Зрештою, бунтівникам і «чорним рукавам» довелося об’єднатися, щоб просто вижити. Стартовий майданчик знеструмили, але втримати однак не змогли. Межі табору стиснулися ще дужче.
Опускати шатли Вандлик не стала. Офіційно всім оголосили, що зараз елементарно не вистачає сил відбити стартовий майданчик і шлюпки нема куди саджати. Це теж було недалеко від істини. Та насправді дванадцять завислих над табором шатлів були для Вандлик страховкою.
Річ у тім, що автоматика повернення шатлів налаштована винятково на розпізнавання обличчя живого і здорового офіцера контролю. Тож якщо з Вандлик щось станеться, колонія залишиться
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець недоумка», після закриття браузера.