Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

нас із Генрі одна група крові, перша. Киваю і знову блюю. Ми – запеклі споживачі крові: йому вже двічі робили переливання, мені – тричі, одного разу потрібно було дуже багато крові. Якусь хвильку сиджу, а потім кволо підіймаюсь. Генрі мене підтримує. Витираю рот і чищу зуби. Генрі спускається вниз та готує сніданок. Раптом до нестями захотілось вівсяних пластівців.

– Пластівців! – кричу йому зверху.

– Добре!

Починаю розчісуватись. У дзеркалі бачу себе рожевою та припухлою. Завжди думала, що вагітні жінки повинні аж світитися. А я не свічуся. Ну, то й добре. Я й досі вагітна – це єдине, що має для мене значення.

Четвер 19 квітня 2001 року (Генрі тридцять сім, Клер двадцять дев’ять)

Генрі: Ми в офісі Еміт Монтаґ, маємо робити УЗД. Ми з Клер дуже хочемо зробити УЗД, та трохи боїмося. Відмовилися від пункції з плоду, бо переконані, що дитинка не переживе цієї величезної голки, яку встромлятимуть у неї. Клер на вісімнадцятому тижні вагітності. На півдорозі. Якби ми могли згинати час половинками, як у тесті Роршаха, то згин випав би якраз посередині. Ми постійно живемо, затамувавши подих, боїмося видихнути, щоби завчасно не видихнути дитину.

Сидимо у приймальні з іншими вагітними парами та матерями з дітьми, які тільки вчаться ходити, і дітьми, які нещодавно навчилися та гасають кімнатою, наштовхуючись на все, що трапляється на їхньому шляху. Кабінет лікарки Монтаґ завжди наганяє на мене депресію – ми так багато часу провели тут, постійно стривожені та дізнаючись погані новини. Але сьогодні все по-іншому. Сьогодні все буде добре.

Медсестра називає наші імена. Йдемо до звичної нам оглядової кімнати. Клер роздягається, лягає на стіл, її живіт намащують гелем та починають сканувати. Лаборант дивиться на монітор. Еміт Монтаґ, висока, з царською поставою француженка з марокканськими коренями, дивиться на монітор. Ми з Клер тримаємося за руки й також дивимося на екран. Потроху вимальовується зображення, міліметр за міліметром.

На екрані – метеорологічна карта світу. Чи галактики, вихору зірок. Чи дитини.

– Bien jouе, une fille[51], – промовляє лікарка Монтаґ. – Вона смокче великого пальчика. Дуже гарненька. І дуже велика.

Ми з Клер видихаємо. Гарненька галактика на екрані смокче пальчика. Поки ми дивимося, вона виймає руку з ротика. Лікарка Монтаґ припускає:

– Вона всміхається.

І ми теж усміхаємося.

Понеділок, 20 серпня 2001 року (Клер тридцять, Генрі тридцять вісім)

Клер: Дитина має з’явитися за два тижні, а ми й досі не вибрали їй імені. Насправді, ми цього майже не обговорювали, якось забобонно уникаючи цього питання; наче саме обговорення імені дитини призведе до того, що злі відьми помітять її та почнуть мордувати. Нарешті Генрі приносить додому книгу «Словник імен». Ми у ліжку. Лише пів на дев’яту ранку, а я вже якась вичавлена. Лежу на боці, мій живіт – наче півострів, дивлюся на Генрі, який також лежить на боці та дивиться на мене, руки підкладені під голову, між нами – книжка. Дивимось одне на одного та нервово посміхаємося.

– Якісь пропозиції? – запитує, гортаючи книгу.

– Джейн, – пропоную.

– Джейн? – кривиться.

– Колись усіх своїх ляльок та м’яких іграшок я називала цим іменем. Усіх без винятку.

Генрі шукає це ім’я у словнику.

– Воно означає «дарунок Бога».

– Прекрасно – саме те, що мені потрібно.

– Виберімо якесь незвичайне ім’я. Як тобі Ірета? Чи Джодота? – швидко гортає книгу. – А ось іще одне гарне ім’я: Лулолулуя. Арабською означає «перлина».

– А якщо Перл? – пропоную, уявляючи собі дитинку у вигляді гладенької, зі всіма відтінками веселки, білої кульки.

– Нумо, подивимося, – пробігає Генрі пальцями вниз по стовпчику, – латиною тут пише: можливий варіант «перула», тобто «лусочка», найістотніші ознаки наслідків хвороби.

– Хм. Що з цією книжкою? – забираю її від Генрі та, заради сміху, шукаю значення його імені. – Генрі (зі стародавньої німецької) – володар дому: головний у помешканні.

– А давай пошукаємо твоє ім’я, – сміється він. – Отож, Клер.

– Це просто різновид імені Клара (з латинської): блискуча, яскрава.

– Оце добре, – погоджується він.

Швиденько гортаю книгу та наштовхуюсь на ще одне ім’я.

– Філомела?

– Мені подобається, – каже Генрі. – Але яке буде пестливе скорочення? Філі? Мел?

– Пірена (з грецької): рудоволоса.

– А якщо її волосся буде не рудим?

Генрі тягнеться до мого волосся, бере жмут та запихає собі до рота. Витягую його та закидаю собі за спину.

– Думала, ми вже знаємо про нашу дитинку все, що лише можливо. Хіба Кендрік не проводив тести стосовно кольору волосся? – перепитую.

Генрі забирає книгу.

– Ізоль? Зоуї? Мені подобається Зоуї. Це ім’я має багато варіантів.

– А що воно означає?

– Життя.

– О, дуже хороше значення. Лиши тут закладку.

– Еліза, – пропонує ще одне ім’я Генрі.

– Елізабет.

– Аннетт, – вагаючись, пропонує Генрі.

– Люсі.

– Ні, – твердо відрубує Генрі.

– Ні, – погоджуюсь.

– Що нам потрібно, – каже Генрі, – це перезавантаження. Чиста дошка. А назвімо її Табула Раса.

– А давай Титанове Білило?

– Бланш, Бланка, Б’янка…

– Альба, – пропоную.

– Як у герцогині?

– Альба Детембл, – промовляючи це ім’я, відчуваю, що його дуже приємно вимовляти.

– Гарно, хороший ритм, гарно звучить… – гортає книгу. – Альба (з латини): біла, (з прованської): світанок. Гм-м.

Шумно вилазить з ліжка. Чую, як копирсається в чомусь у вітальні. За кілька хвилин повертається з першим томом «Оксфордського тлумачного словника», з великим словником «Рендом Гауз» та першим томом моєї старезної «Американської Енциклопедії», від «А» до «Аннали».

– Пісня прованських поетів про світанок… на честь своєї дами серця. В енциклопедії написано таке: «Réveillés, à l’aurore, par le cri du guetteur, deux amants qui viennent de passer la nuit ensemble se séparent en maudissant le jour qui vient trop tôt; tel est le thème, non moins invariable que celui de la pastourelle, d’un genre dont le nom est emprunté au mot alba, qui figure parfois au début de la pièce. Et régulièrement à la fin de chaque couplet, où il forme refrain[52]». Як сумно. Давай краще почитаємо, що пише «Рендом Гауз». Тут уже краще: «Біле місто на пагорбі. Фортеця», – кидає «Рендом Гауз» на підлогу та відкриває енциклопедію. – Так, «Азія», «алегорія», «Аляска»… так, є, «Альба», – читає визначення. – Декілька тепер неіснуючих міст у Давній Італії. І герцог Альба.

Зітхаю та перевертаюся на спину. Дитинка рухається. Вона, мабуть, спить. Генрі знову вчитується в «Оксфордський тлумачний словник».

– «Амур», «амурний», «армадил», «буфера»… О Боже, що вони друкують у довідниках!

Генрі просовує руку мені під нічну сорочку та повільно проводить по моєму пружному животі. Дитинка штовхається, сильно, якраз під його рукою, а він здригається та