Читати книгу - "Насолода"

Оте ім’я! Її ім’я! Вона щойно його почула!

Велика тиша навалилася на її душу. У ній щойно відкрилася та безодня, у яку може провалитися весь світ під поштовхом однієї-однісінької думки. Вона більше нічого не чула, нічого. Андреа кричав, благав, впадав у розпач – марно.

Вона його не чула. Її вчинками тепер керував інстинкт. Вона знайшла свій одяг, одяглася.

Андреа ридав на ліжку, втративши розум. Почув, що вона вийшла з кімнати.

– Маріє! Маріє!

Прислухався.

– Маріє!

До нього долинуло скрипіння дверей, які зачинилися.

ІІІ

Вранці 20 червня, в понеділок, о десятій ранку почався публічний розпродаж гобеленів і меблів, що належали його ясновельможності, повноважному міністрові уряду Гватемали.

Ранок був спекотний. Літо вже палахкотіло над Римом. По вулиці Національній безперервно котилися вгору й униз трамваї, запряжені кіньми, чиї голови були захищені від сонця чудернацькими білими каптурами. Довгі вервечки навантажених возів захаращували дорогу. У різкому світлі між мурами, покритими, наче проказою, різнокольоровими афішами, звуки ріжків змішувалися з ляскотом батогів та криками візників.

Перш ніж наважитися переступити поріг того дому, Андреа довго блукав по тротуарах, відчуваючи жахливу втому, таку порожню й розпачливу, що вона здавалася майже фізичною потребою вмерти.

Коли побачив, як із дверей вийшов вантажник із меблею на плечах, то нарешті наважився. Увійшов і швидко піднявся сходами; з майданчика сходів почув голос аукціоніста:

– Хто більше?

Аукціонний прилавок був у великій залі, де стояв Будда. Навколо штовхалися покупці. То були переважно торговці, що перепродували використані меблі, тандитники, простолюд. Оскільки через літню пору справжніх аматорів не було, то перекупники позбігалися звідусіль, переконані, що цінні речі тут можна купити за безцінь. У гарячому повітрі відчувався сморід, який поширювали ці нечисті людці.

– Хто більше?

Андреа задихався. Пішов поблукати по інших кімнатах, де залишалися лише шпалери на стінах, штори та портьєри, позаяк усі рухомі речі позносили до зали, в якій відбувався аукціон. Хоч він ступав по м’якому килиму, але виразно чув звуки своїх кроків, так ніби під стелями збиралося відлуння.

Знайшов напівкруглу кімнату. Стіни там були темно-червоного кольору, на яких подекуди блищали золотаві краплини. Вони створювали враження храму чи гробниці, або сумного й містичного притулку, де хотілося помолитись і померти. Але у вікна грубим дисонансом вривалося різке світло; було видно дерева на віллі Альдобрандіні.

Він повернувся до зали аукціону. Його знову огорнув сморід. Обернувшись, побачив в одному з кутків княгиню Ферентіно з Барбареллою Віті. Він підійшов до них привітатися.

– То що ви тут купили, Уджента?

– Нічого.

– Нічого? А я думала, ви тут купите все.

– Чому ви так думали?

– Такою була моя романтична ідея.

Княгиня засміялася. Барбарелла наслідувала її.

– Ми йдемо звідси. Неможливо далі нюхати цей сморід. Прощавайте, Уджента. Не переживайте занадто.

Андреа підійшов до прилавка. Аукціоніст його впізнав.

– Ви щось хочете купити, синьйоре граф?

Він відповів:

– Подумаю.

Продаж відбувався швидко. Він бачив навколо себе обличчя перекупників, відчував, як вони доторкаються до нього ліктями й ногами, відчував, як огортають його їхні подихи. Нудота підступила йому до горла.

– Один! Два! Три!

Стукіт молотка бив його по серцю, болісним поштовхом відбивався у скронях.

Він купив Будду, велику шафу, трохи майоліки, трохи тканин. Згодом почув гомін голосів і жіночий сміх. Обернувся й побачив, як до зали увійшли ґалеаццо з маркізою ді Маунт Еджкамб, а потім графиня ді Луколі, Джино Боммінако, Джованелла Дадді. Ці чоловіки й дами розмовляли й гучно сміялися.

Андреа спробував заховатися, зменшитися в натовпі, який з’юрмився перед прилавком. Він тремтів при думці, що його можуть викрити. Голоси, сміх долинали до нього понад спітнілими обличчями юрби, в задушливій спеці. На його щастя, через кілька хвилин веселі гості пішли геть.

Він проштовхався між скупченими тілами, долаючи огиду, докладаючи величезних зусиль, щоб не впасти й не знепритомніти. Відчував у роті неймовірно гіркий і нудотний смак, що піднявся йому до горла від серця, яке, либонь, уже розкладалося. Йому здавалося, що зіткнення з усіма цими незнайомцями заразило його якоюсь поганою й невиліковною хворобою. Фізичні тортури й моральний біль змішалися між собою.

Коли вийшов на вулицю, під гаряче сонце, голова йому пішла обертом. Невпевненою ходою пішов шукати карету. Знайшов її на площі Квірінале й сказав, щоб його відвезли до палацу Дзуккарі.

Але надвечір його опанувало тривожне бажання знову побачити порожні кімнати. Він знову піднявся тими сходами; увійшов у дім під приводом запитати, чи вантажники вже віднесли до його домівки меблі, які він купив.

Якийсь чоловік йому відповів:

– Вони вже їх несуть. Ви мали б зустрітися з ними, синьйоре граф.

У кімнатах не залишилося майже нічого. Крізь вікна, з яких познімали штори, проникало червонясте сяйво сонця, що вже ховалося за обрій, долинав шум вулиці, яка була внизу. Кілька чоловіків ще знімали зі стін гобелени, відкриваючи паперові шпалери з вульгарними квітами, на яких то там, то там виднілися дірки й надірвані клапті. Інші відривали від підлоги й скочували килими, підіймаючи густу пилюку, що виблискувала в променях сонця, яке ще не зовсім сховалося за обрій. Хтось наспівував непристойну пісеньку. Змішана з димом пилюка підіймалася аж до стелі.

Андреа кинувся навтіки.

На площі Квірінале перед королівським палацом грав духовий оркестр. Довгі хвилі цієї металевої музики розходилися в гарячому, як на пожежі, повітрі. Обеліск, водограй, колоси здавалися більшими на тлі червоного кольору й були пурпуровими, ніби охоплені полум’ям, до якого не можна було доторкнутися. Величезний Рим, атакований ескадронами хмар, здавалося, підпалив небо.

Андреа кинувся втікати, наче безумний. Він пробіг вулицю Квірінале, спустився по вулиці Чотирьох Фонтанів майже впритул до брам палацу Барберіні з його яскравими вікнами, добіг до палацу Дзуккарі.

Вантажники з лайкою вивантажували меблі з карети. Кілька з них із великими зусиллями вже несли шафу вгору сходами.

Він підійшов. Та оскільки шафа займала всю ширину, він не міг її проминути. Довелося повільно йти слідом за шафою, долаючи сходинку за сходинкою.

Примечания

1

Так називається книжка про Д’Аннунціо Джордано Бруно Ґуеррі, дослідника соціокультурної історії Італії ХХ ст.: Giordano Bruno Guerri. D’Annunzio. L’amante guerriero. – Mіlano: Mondadori, 2009.

2

Цікаво, що навіть назва однієї з недавніх ґрунтовних студій творчої біографії Д’Аннунціо по-різному звучить в англійському оригіналі та італійському перекладі. В оригіналі письменника названо: «поет, спокусник, проповідник війни», а в італійському перекладі: «людина, поет, сон життя як твір мистецтва». Див.: Lucy Hughes-Hallett. Gabriele