Читати книгу - "Том 7"

майся її, не то тим часом, а хоч довіку. Ото мені біда! Чи то я за тобою плакати стала? Чи я тебе коли зачіпала? Потрібний ти мені був, як болячка! Сам же вчепився, як смола чобота, Дарко та й Дарко, аж нікуди було проступити. Данило: Аякже, то себто ти з примусу, чи що, збиралася мене з жінкою розвести? От не говори ліпше того, що не потрібно. Два роки не бачились та й таке говоримо, що й слухати не хочеться. Чи то нам нема що іншого до балачки? Як ти вже пе маєш сумління вигнати мою стару, то нехай вже к чорту сидить, як сиділа па моїй шиї, а ми собі любімося... Вже ж ми тепера вкупці, Дарусю? Куди ж їй, слинявій, поперед тебе. Має діти, буде з неї. Має господарство, якої ж їй ще хороби? А що я тебе люблю, то їй не діло. От нехай не змовчить, я їй покажу. Дарусю? Дарусю?.. Ну?.. — Бере за руку, Дарка виривається і відскакує, як від гадюки: Іди к чорту! Кажу, одчепися.— Втікає. Раптово плаче; сховавшись в хащах, потім гордощі і почуття вищості та незалежності своєї вертають їй спокій.

Дарка дає гроші родичам на «білу хату», помагає Іванові «самокрутом» взяти любу дівчину, поки батьки сватають нелюбу. Прісьці не боронить іти заміж. її починають звати старою дівкою, але вона, переболівши зраДУ Данила, стає знов веселою, говіркою, незалежною Даркою. Іде слава, що вона має гроші, її вважають за добру робітницю, її сватають, вона не йде заміж: Якби хоч що доброго, то ще... а то маю собі біду купувати та неволю заробляти. Люди кажуть: Ну, то й будеш старою дівкою. Дарка: Ну, й буду, або то старі дівки не жшоть на світі? Я тут нікому місця не просиджу в батьковій хаті: так батькова, як і моя.

Епізод заміжжя бвці за поганого унтера, аби «гріх покрити». Геню (хлопчика) під час сватання і весілля переховує Дарка. Виїзд Євці з чоловіком з села. Геньо вирвався, біжить за бричкою: Мамо! Мамо! Тумак п’яного унтера, бричка зникає.

На 28 році присватується до Дарки 25-літній Самсін. Вони вже три роки знаються (боярином був у Івана). Дарка одмагається, що «стара». Самсін: «Молодицею помолодієш» і т. ін. Заручаються, Самсін має пристати в прийми, бо не має хати, живе заробітками, а хату і грунт брати тримають.

Через 5 літ приїзд Юзі на «відпочинок». Маєток запущений, все змінилось, одна Дарка веселить. Служить з чоловіком у посесора. Чоловік — «парубок», вона глядить дробини. Живуть в добрій згоді, мають сина малого. Могла б жити дома, та чоловікові тяжка була «прийма-цька поневірка», навіть почало було здаватись, що Дарка йому «очі вибиває» («А я, бігма, й не думала»), забрались на свій хліб, не так то й свій, та вже дасть біг колись буде й зовсім свій, як зберуть трохи грошей обоє: ніхто ні в кого «в приймах» не буде, і ні свекруха, ні теща не буде тичіти над головою.

Юзя розповідає, як присватувався до неї панич, бідний,— батьки казали ждати, поки «доробиться», «вийде в люди», він загордий був посагу просити, а Юзя не сміла. Панич заморив себе роботою, а Юзя призвої-тим жданням і всякими apparences 1. Панич вмер на сухоти, а Юзя не сміла навіть глядіти його одинокого, бо вони не були «об’явлені». Вже три роки, як Юзя «укінчена стара панна»... Розходяться спати. Юзя не хоче спати в сумнім старім будинку в облесливої по-сесорки і ночує у Дарки в «офіцині»: «A-а, а-а, котів два» і — ридання Юзі.

ПОМИЛКА

(Думки арештованого)

...А тепер я тут, в сій камінній скрині, в сій загратованій залізом клітці і маю час думати не тільки вночі, але й удень. Одвик я вже думати вдень, і, певне, через те мої денні думки такі важкі, сірі, незграбні, немов шорсткі, як нетесане каміння... Коли б уже швидше стемніло, чи що... Ох, ні, і вечір теж погано, бо знов почнуть мені зазирати в душу ті бліді криваві образи, знов будуть мучити німими докорами і знов я буду виправдуватися перед ними, ховаючись за те нудне безсиле слово «помилка», а вони все будуть стояти передо мною, мов кредитори перед банкротом... Ну що ж, банкрот я, банкрот, нехай навіть злісний, маєте се признання, тільки дайте мені спокій!.. Ба, спокій! чого захотів! Се ж і немало. Хіба дають спокій банкротам?.. Але ж ні, я не банкрот, принаймні не злісний. Я просто пробував удачі, а всяка ж проба може не вдатись. Адже я не на лаврах спочиваю, і сього не можна поставити мені в докір. Адже от я сиджу в тюрмі так само, як і дехто з них, а що мені не розбито голову прикладом, не розпорото живіт штиком, не прострелено груди кулею, так як іншим, то се ж тільки випадок... я навіть не можу сказати «щасливий випадок», бо щиро не бачу в сьому ніякого щастя для себе. Я не шукав безпечності в той час, як навколо мене бриніли кулі, я не втікав і тоді, коли вся юрба, ще недавно така наелектризована, кинулась врозтіч. І потім нікого я не зрадив (гм, ще б не доставало!), навіть ні одної дурниці на допитах не ляпнув, а з іншими траплялося... Ну, так чого ж мають вони докоряти мені, а не я їм? А проте я певен, що ті з них, які врятувались і сидять собі тепер безпечно вдома, хоч і знають, що я в тюрмі, то думають собі про те спокійно або з тим приємним смутком, що м’ягчить душу і збільшує власну повагу до самих себе. «Бідний наш товариш! як то там йому? що то він робить в сю хвилину? А славний він, щира душа...» — і такі інші банально-лагідні думки, ані одного докору собі, ніякого картання за мене, хоча вони вкупі зо мною винні з тієї помилки... Але я хтів би знати одно — ну, нехай їм байдуже про мене, нічого, нехай се, може, й справедливо — та невже вони так-таки зовсім не винуватять себе за тих... тих, про кого я думати і згадувати боюся і таки мушу думати й згадувати як день, так ніч?.. Ох, як уже мене змучило сеє!

А