Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

">[739]. Подібні страхи поділяло далеко на все населення краю, проте вони були закономірним результатом пропаганди, що пов’язувала Захід з усіма можливими негативними явищами. Чимало місцевих жителів виявилися не готовими покращувати рівень свого добробуту шляхом виїзду на роботу за кордон або в інші частини України. Джентіле з’ясував, що бідняки становили на Донбасі стабільну групу упродовж останніх трьох десятиліть, позаяк опиралися змінам[740]. Разом з тим багато мешканців заходу й півдня України мігрували у пошуках зайнятості по всій Європі, а за отримані доходи, які вони переказували та привозили додому, розбудовували власний малий і середній бізнес.

6. Попри те, що можновладці ставилися до місцевого населення зі зневагою, наче до холопів, утримуваних коштом убогих місцевих служб, і жебраків, більша його частина голосувала за найбагатших олігархів України, які купують розкішні палаци й пентхауси по усій Європі. Мешканці Донбасу кляли «мафію» за високий рівень корупції, але не бачили «мафії» у себе перед очима у вигляді олігархів і Партії регіонів. Традиції патрон-клієнтських відносин з начальством і невисоке почуття ефективності були глибоко вкорінені, і вони продовжують впливати на відносини між мешканцями Донбасу та їхніми новими правителями, російськими маріонетками. Український журналіст, який потрапив у полон до окупантів і працював разом із засудженими місцевими мешканцями на примусових роботах, розповідав: «Їх б’ють, забирають авто, відбирають майно, а вони все одно за “ЛНР”. Це парадокс, який для мене був несподіванкою»[741].

7. Вдавшись до страйку в 1989 році, донбаські шахтарі «дезавуювали джерело власної привілейованої ідентичності як еліти трудящих»[742]. Їхній життєвий рівень драматично впав у 1990–2000-х роках, коли копальні зажили лихої слави особливо небезпечного місця роботи, а Україна посіла друге місце у світі за рівнем аварійності після Китаю.

8. Російську мову тут вважають мовою модерності та радянської влади. На Донбасі та у Криму після 1991 року не відбулося такого розширення мережі закладів україномовної освіти, як в інших регіонах сходу та півдня України. Станом на 2010 рік у Донецьку працювало 36 україномовних шкіл, що становило близько чверті від загальної кількості, але цей показник знову пішов донизу за президентства Януковича. За роки війни державна мова істотно зміцнила свої позиції на підконтрольних українському урядові територіях Луганщини (65% у 2016/17 навчальному році) та Донеччини (59%). Її все ще менше, ніж у Запорізькій (75%) та Дніпропетровській (81%) областях, але все ж набагато більше, ніж перед 2014 роком[743].

9. Регіональна та радянська ідентичності за поширенням переважали і українську, і російську. На це співвідношення вплинув і дуже високий відсоток змішаних українсько-російських родин, у яких ототожнити себе з однією із етнічних груп для дитини означало стати на бік одного з батьків. Лише третина шлюбів на Донбасі укладалася між українцями та українками. Тому Донбас був іще більш «радянським» за своєю ідентичністю, ніж Крим, і мав вищий рівень міжетнічних шлюбів, який у 1970-х роках сягнув 55% (до 1992 року він дещо зменшився — до 47,7%). У Криму відсоток таких шлюбів, утім, також був дуже високим. У змішаних родинах народилася велика когорта людей, які вважали себе двоетнічними україно-росіянами і водночас радянськими людьми. У 1991 році 51% мешканців Донецька назвали себе спадкоємцями водночас і української, і російської культур[744]. Ця двоетнічна самоідентифікація була вельми типовою не тільки для Донбасу, але й для інших регіонів України до 2014 року.

Слабкість етнічних ідентичностей у порівнянні з регіональною була чинником формування твердої відданості «уявленій спільноті» Донбасу[745]. Проте конфлікт показав, як важко визначити контури Донбасу, оскільки вони зовсім не збігаються з адміністративними межами Донецької та Луганської областей. Російські маріонетки не змогли мобілізувати на свою підтримку мешканців україномовних сіл на північ від Луганська та районів на захід і південь від Донецька, ба навіть у цих районах Донбасу, контрольованих Києвом, існували гострі й незрозумілі відмінності. Хоча майже всі школи в Слов’янську є україномовними (окрім однієї російськомовної), президент фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна констатувала, що тут існує більш проросійська орієнтація щодо внутрішніх і зовнішніх питань, ніж у Краматорську, розташованому всього за 15 км від нього[746]. Так званий «заступник міністра оборони ДНР» Федір Березін (раніше відомий в амплуа письменника-фантаста) стверджував, що мешканці невеликих містечок Донбасу мають проросійські настрої, тоді як населення міста Донецька поділяється навпіл на проросійське та проукраїнське