Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

Швидкісна авієтка летіла низько-низько спершу над океаном, потім над брудно-жовтими піщаними дюнами, нарешті торкнувся шасі бетонованої смуги.

Нашу любов вимірюють

рентгенами.

Весна. Бліндаж. І сльози на

щоках.

Наша любов — радіаційна

бестія.

Тюльпани. Стронцій. Листопад.

Нашій любові — і галактики

замало.

Поезія війни. Поезії — війна.

Наша любов — це спалах

наднового

радіоактивного, космічного вина.

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Всі вже добряче підпили. Молода компанія насолоджувалась буйствами танцювальних ритмів. Власне, танцювало тільки дві пари. А решта блаженно релаксувалися у глибоких кріслах нічного бару, посьорбуючи шампанське з коньяком, розчиняючись у пасмах густого цигаркового диму та в спалахах світломузики.

Сігна не танцювала, сиділа, блаженно примружившись, з сигаретою в руці — ще зовсім дівчисько, красиве своєю юністю, у рожевій сукні, як і на кольоровому великому портреті в підземному номері астронавта Джозефа Девіса.

Поруч із нею уже геть посоловілий Хенк. Батько Хенка був відомим письменником, а він сам — такий собі, в цю мить захмелілий дженджурик, вилицюватий, худорлявий, час від часу втирав просто долонею спітніле чоло і позирав довкола, обводячи присутніх дещо одурілим поглядом, в якому прозирала зачаєна підступність та якась п’яна затравленість.

— Потанцюємо, Хенк?

— А Джозефа ти запитувала, він дозволив тобі танцювати зі мною? Хоча, гадаю, я і сам собою щось вартий. Га? — в голосі в’їдлива іронія та бравада. — Я, безумовно, ніколи не загрібатиму космічні мільйони, але, сподіваюся, кілька земних мільйонів для мене залишиться…

— Принаймні у вигляді батьківської спадщини…

— Хоча б і так… — криво усміхнувся хлопець. — Але мій старий ще довго тягнутиме. І хай тягне. У нього це гарно виходить. Ходімо і справді потанцюємо. Життя — це рух. І мушу сказати, що не лише в космічних далях…

— Хенк, навіщо ти знову нагадуєш мені про Джозефа? Я його не бачила вже чотири місяці. І невідомо, коли побачу.

— Та й навіщо тобі його бачити. І так усі знають, що він — твій. А ти — його кицька. І ти його обов’язково дочекаєшся. Таких, як він, варто чекати навіть якщо дуже нетерпиться… Ходімо танцювати. — Він поклав руку дівчині на плече.

Сігна млосно підвелася:

— Ти вже дописав свою повість? Оту, що ти розповідав… Повість, яка принесе тобі всесвітню славу… А для початку бодай якісь власні гроші, — Сігна хихикнула.

— Давай краще вип’ємо ще трохи… А танцювати я не буду, Сігно. Вже не хочу. Давай вип’ємо. На брудершафт — за твого Джозефа. Я хочу випити за астронавтів, за мужніх хлопців і за їхніх кицьок, котрі чекають на них у земних блуднях, ох, пробач, буднях… А повість я ще не написав. Ось за це також давай вип’ємо. За мою повість про… астронавта Джозефа Девіса…

— На брудершафт? За повість про Джозефа? Не блюзнірствуй! І не блазнюй! Ти ж знаєш, що я справді його…

— То й люби собі на здоров’я. — Хенк наповнив ущерть свій келих коньяком. — Люби його. Люби всіх, кого любиться. Бо лише її величність любов… — Він відсьорбнув і багатозначно закотив очі. — Бо лише любов, моя люба, є тою силою, що рухає світом. Бо лише любов, розлита ось у такі келихи, живить наші душі. Так, як гній, розкиданий по плантації, живить рослини. П’ємо за наші космічні модулі з ядерними серцями, вони утверджують у нас віру в завтрашньому дні, пронизаному сотнями рентгенів любові… Космічна любов мегатонного віку виміряється рентгенами, моя люба. Ти ще не чула про це? Твій Джозеф — самовідданий служитель нашої новітньої любові. Я йому просто заздрю. Мені не судилося утверджувати…

— Припини, Хенк Не блазнюй!

— Ми — космічний гній, дорога моя Сігно. Ось так. І єдине, що мене нині по-справжньому ще турбує, на якій космічній плантації нас розкидають, кого ми будем удобрювати. І якщо я виявлюсь поживним субстратом для таких прекрасних, як ти, Сігно, тюльпанчиків, то мене не злякає навіть їхній червоний колір…

— Ах, припини, Хенк! Правда не стає правдивішою від того, що її говорять так голосно.

Колись я був певен, що будь-яке безумство в державних масштабах не вічне. Проте зараз я з кожним днем дедалі більше переконуюся — ми всі заходимо у страхітливий тупик, з якого немає вороття. Все вирішують тільки гроші. Якщо нам добре платять, ми забуваємо про все — про елементарне раціо, про потреби народу, про ядерну смерть. Таке враження, що ми всі перетворилися на ходячі «ілюстрації результатів духовної рекастрації», як сказав один письменник. Ми — усміхнені манекени. І усміхаємось лише тоді, коли бачимо живі гроші.

(Зі щоденника Констанція Девіса)

«Червоного пса» шукали в атмосфері загальної підозріливості, але без найменшого ентузіазму, бо кожен, пройшовши вже стільки не вельми приємних і принизливих перевірок за своє життя, розумів, що тінь підозри падає на кожного, тож залишалося лише передчувати страх перед перевірками додатковими, майбутніми, і ніхто не відчував ніякої вини.

— Пане генерал, ми перевірили всі блоки й системи у третьому бункері. Не помічено ніяких відхилень від норми. Ніяких пошкоджень.

— Як розуміти ваше — ми перевірили?! Я наказав — усе перебрати! Розібрати усе до гвинтика і потім змонтувати заново! Звертати увагу на будь-яку сторонню пилинку! Все перебрати! Все власноручно перемацати!

— Пане генерал, для цього нам будуть потрібні представники багатьох фірм… Демонтаж третього бункера вимагатиме…

— … вашого розуму і кмітливості насамперед, хлопчики! Ніяких представників! Ви ж самі це розумієте. На територію бази зараз не ступить ніхто сторонній!

— Так. Але…

— … але треба виконувати наказ! Термін виконання усіх робіт — десять днів.

— Ми не можемо гарантувати, пане генерал, що без представників фірм ми за такий короткий строк виконаємо завдання на належному рівні.

— Ви хочете сказати, що ваша кваліфікація не дозволяє вам виконати наказ на належному рівні? Для мене особисто не становитиме проблеми цілком замінити вас усіх іншими спеціалістами. А вас доведеться залишити на території бази до особливого розпорядження. Ви