Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

вхопилася за ситуацію, дивувався її цілковитій присутності тут і зараз та намагався відігнати тривоги — як, вочевидь, учинила сама Джуліан — і не випускати демонів замисленості, адже, саме протестуючи проти них, вона вистрибнула з машини на ходу. По обіді ми поїхали через заквітчане подвір’я, щоб забрати свої трофеї та назбирати нових, і розклали їх на порослій будяками галявині перед будинком. Усі камінці були овальними, злегка опуклими, майже однаковими за формою, але надзвичайно різноманітними за кольором. Деякі були багряними з темно-синіми цяточками, інші — жовтувато-коричневими з кремовими плямками, ще якісь — строкатого лавандово-сірого відтінку; чимало з них мали закручені візерунки навколо центрального ока або дивовижні прикраси зі смуг чистого білого кольору. Як зауважила Джуліан, надзвичайно непросто було вирішити, які з них можна залишити. Здавалося, наче ти опинився у велетенській галереї і тобі дозволили брати все, що заманеться. Найпривілейованіше каміння, дерев’яні трісочки, принесені морем, й овечий череп Джуліан занесла в будинок. Квадратний шматочок дерева з китайським письмом вона встановила вертикально, наче ікону, на камінній полиці нашої невеличкої вітальні; з одного боку від нього опинився овечий череп, з другого — позолочена табакерка, а на підвіконнях, серед шматочків сірого обробленого коріння, Джуліан, мов крихітні сучасні скульптури, розклала камінці. Я бачив, що це завдання цілком поглинуло її. Потім ми пили чай.

Після чаю ми поїхали до величної церкви й потинялися в її кістлявій порожнечі. Кілька стільців на просторій кам’яній підлозі свідчили, що громада тут не така вже й велика. Тут не було вітражів, лише гігантські видовжені вікна, крізь які сонце кидало проміння на бліде, укрите пилюкою каміння підлоги й залишало в затінку потерті, кількасотрічної давнини requiescats[115]. Церква на рівнині наче була зруйнованим кораблем, чи ковчегом, або, можливо, скелетом велетенської тварини, під чиїми гігантськими ребрами рухаються з побожним страхом і жалем. Не кажучи жодного слова, ми тихо ступали глухими кроками й нишпорили, розділені, та все ж поєднані; зупинялися й крізь косі промені світла, у яких кружляла пилюка, глипали одне на одного, обіпершись на колони чи на товсту стіну, і її холодне вологе каміння було схоже на дотик смерті чи істини.

Ми їхали назад під небом, помережаним коричневими хмарами з довгими прошарками зеленого й помаранчевого світла, і я почувався піднесено, порожньо й цнотливо та водночас паленів від бажання й мимовільно розмірковував, що буде далі. Джуліан щебетала, а я прочитав їй коротеньку лекцію з архітектури англійських церков. Потім вона оголосила, що хоче купатися, і ми поїхали до дюн та побігли до моря; виявилося, що вона вбрала під сукню купальник, — тож одразу кинулася в море та вже незабаром плюскалася та дражнила мене. (Я не вмію плавати.) Утім, гадаю, вода була надзвичайно холодною, бо Джуліан досить швидко вилізла на берег.

Тим часом я сидів на гребні візерунчастого каменя над водою, тримав пруг її скинутої сукні та, поки сам не помітив, що роблю, свідомо не розслабився, судомно стискав його в руках. Я не думав, що Джуліан умисно відкладає мить, коли ми кохатимемося, або сумнівається, чи варто віддаватися мені. Я також не думав, що вона хоче, щоб я примусив її. Я сповна віддався її інстинкту і її темпу життя. Мить, про яку я мріяв і якої боявся, настане у свій час, і час цей — сьогодні вночі.

* * *

Абсолютне жадання одного людського тіла іншим і байдужість до його замінників — одна з найвеличніших таємниць життя. Я чув, що існують люди, які просто хочуть «жінку» або «чоловіка». Осягнути такі любовні історії я не в змозі, і вони мене не стосуються. Я нечасто безмежно хотів інше людське створіння, а отже, узагалі нечасто хотів інше людське створіння. Триматися за ручки й цілуватися непогано для дружби, але не в моєму стилі. Проте тієї тремкої цілковитої відданості іншій людині, яку я пережив, коли сидів на ліжку-дивані та чекав на Джуліан, я не відчував ніколи раніше; хоча розум мій знав, що колись я був закоханий у Крістіан. І був іще один випадок, про який я тут не розповідатиму.

Це було схоже і не схоже на перший день медового місяця, коли молодята на догоду одне одному вдають зовсім не властиві собі звички. Я не був молодим чоловіком. Я не був молодим і не був її чоловіком. Я не відчував тієї потреби контролювати, яку відчуває наречений, не непокоївся, як він, про майбутнє, не мав його спокійно систематизованих зобов’язань. Я боявся майбутнього й мав обов’язки, але того дня опинився в надзвичайно дивному світі — країні див, де від моєї мужності вимагали одного: рухатися вперед і вперед. Я не відчував потреби контролювати. І Джуліан не контролювала мене. Нас обох контролювало щось інше.

На ланч ми їли яйця, а на вечерю — ковбасу і випили трохи вина. Джуліан ставилася до алкоголю з властивою молоді байдужістю. Я гадав, що надто збуджений, щоб пити, але несподівано виявив, що спустошив два келихи. Джуліан страшенно зраділа, знайшовши гарну скатертину, і обидва рази так майстерно, як лише могла, накрила на стіл. Як і обіцяли в рекламі, у «Патарі» було все, що потрібно для господарства. Щітка й совочок Джуліан виявилися зайвими. (Тут була навіть, як обіцяли в рекламі, власна електрика від генератора на покинутій фермі.) Моя кохана принесла із саду квіти: розхристані дзвіночки побляклого бавовняно-блакитного кольору, жовте вербозілля й дикі люпини, які зірвала за парканом, та одну білу півонію з малиновими прожилками, чудову, наче лотос. Ми офіційно сіли та з полегшенням засміялися. Після вечері вона раптом сказала:

— Не варто непокоїтися.

— Угу.

— Ти розумієш мене?

— Так.

Ми помили посуд. Потім вона пішла до ванної кімнати, а я зайшов у спальню й подивився на себе в дзеркало. Пильно оглянув своє тьмяне пряме волосся й вузьке обличчя з кількома зморшками — я мав на диво молодечий вигляд. Я роздягнувся, а потім прийшла вона, і ми вперше були разом.

Коли дістаєш нарешті те, чого так довго прагнув, мрієш, щоб час зупинився. І часто в такі миті він насправді дивовижним чином сповільнюється. Дивлячись одне одному в очі, ми неспішно пестили одне одного з якимось ніжним еротичним подивом. Зараз я вже не відчував Марвеллівського шаленства. Натомість я відчував, що мені випав привілей прожити за короткий проміжок часу велетенську еру любовного досвіду. Чи знали греки між шестисотим і чотирьохсотим роком до Різдва Христового, які тисячоліття людського досвіду вони проголошують? Мабуть, ні.