Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

Як і в мене. Я сидів, нахилившись над нею, і обмірковував сотні різних речей. Мені не хотілося будити Джуліан, хоча й спало на думку, що варто обмити їй стегно. Довгі подряпини здавалися достатньо чистими. Її раптова чарівна втеча в несвідоме була саме тим, про що я сьогодні не раз мріяв: бути з нею та водночас на самоті. Сидячи й зітхаючи поряд із Джуліан, я відчував дивне задоволення від того, що не торкався її. Трохи згодом я обережно накрив дівчину простирадлом, натягнувши його до затишно складених рук, і замислився, що я накоїв, чи, радше, що накоїла вона; адже більше її воля, ніж моя, цілком змінила наші життя. Імовірно, завтра вранці все видаватиметься їй лише жахливим сном. Імовірно, завтра вранці я повезу зарюмсану дівчинку назад до Лондона. До цього я теж мушу бути по-чесному готовим, бо й так уже здобув багатство, на яке анітрохи не заслуговував. Як було чудово й страшно, коли вона вистрибнула з машини. Але що це означало, крім того, що вона молода, а молодь полюбляє крайнощі? Вона була дитиною крайнощів, а я був старим пуританином. Чи кохатимусь я колись із нею? Чи зможу я?

* * *

— Дивися, Бредлі, череп якоїсь тварини, обкочений морем. Це чий, овечий?

— Овечий, так.

— Заберімо його із собою.

— Он уже скільки камінців і мушель, які теж треба забрати.

— Ну, ми можемо під’їхати сюди машиною, чи ні?

— Думаю, можемо. Знову цей крик. Як ти казала, хто це?

— Кульон. Він кричить своє ім’я. Ох, Бредлі, подивись на цей чарівний шматочок дерева, що з ним зробило море; тепер він схожий на китайський ієрогліф.

— Його ми теж заберемо?

— Обов’язково!

Я взяв квадратний шматочок деревини — морська вода так розгладила всі його зморшки, що він став скидатися на точну замальовку старечого обличчя, замальовку, яку досить абстрактно зобразив у своєму альбомі якийсь італійський художник, можливо, Леонардо. Я взяв овечий череп. Йому бракувало зубів, усе інше було на місці — мабуть, довгенько пролежав у морі. У ньому не було нічого гострого. Море згладжувало, пестило та шліфувало його, аж поки не перетворило на щось більш схоже на витвір мистецтва чи виріб зі слонової кістки, аніж на природні рештки. Кістка була щільна й гладенька на дотик, нагріта сонцем, кольору густої сметани, кольору плечей Джуліан.

Щоправда, плечі Джуліан уже змінили колір на розпечений і запалений червонясто-коричневий. Було пополудні наступного дня. Мої вчорашні роздуми різко перервалися сном, майже так само несподіваним, як той, що зморив Джуліан. Сон накинувся на мене, мов ягуар, що стрибає з дерева. Я наполовину роздягнувся й задумався, у що вбратися, щоб пасувати до Джуліан, і чи вбиратися взагалі, аж тут настав ранок, у кімнату зазирнуло сонце, а я лежав під ковдрами в сорочці, трусах і шкарпетках. Я одразу зрозумів, де перебуваю. На мене тієї ж миті накотив страх через відсутність Джуліан, але він негайно відступив, щойно я почув, як вона співає в кухні. Потім я відчув роздратування через те, що спав перед нею в такому, позбавленому власної гідності вигляді. Сорочка та шкарпетки — найнепривабливіше deshabillé[114]. Я сам укрився чи вона накрила мене? Мені видалося надзвичайним, обурливим і кумедним, що ми з коханою спали цілу ніч поруч, настільки одурманені сном, що навіть не знали одне про одного. О, прекрасна, прекрасна ніч!

— Бредлі, ти вже прокинувся? Чай, кава, молоко, цукор? Як мало мені відомо про тебе.

— Точно. Чай, молоко, цукор. Ти не бачила моїх шкарпеток?

— Я обожнюю твої шкарпетки. Ми просто зараз підемо до моря.

Так ми і вчинили. Улаштували сніданок-пікнік із чаєм з молоком, хлібом, маслом і джемом на пласкому камінні пляжу, неподалік від місця, де море, значно лагідніше, ніж учора вночі, торкалося непорочного краю землі; воно саме створило свою цнотливу дружину й невід’ємну частину, відступаючи, щоб вдихнути, і повертаючись, щоб доторкнутися. Позаду нас простяглися причесані вітром піщані дюни, жовті арки високого очерету й блакитне, кольору очей Джуліан, небо. Перед нами розкинулося спокійне холодне англійське море; воно виблискувало діамантами й залишалося темним навіть під сонцем.

У нас було чимало щасливих митей. Але той перший сніданок біля моря володів простотою та глибиною, з якими ніщо не зрівняється. Навіть сподівання не турбували його. Це був досконалий зв’язок і відпочинок — така радість, яка з’являється, коли твоя власна душа і душа твоєї коханої сплітаються із зовнішнім світом, що наша планета вряди-годи стає місцем, де справді можуть бути каміння, жмутики трави, прозора вода і тихий шепіт вітру. Це, напевно, був другий бік диптиха вчорашньої ночі, коли в сутінках я побачив, як нерухомо лежить Джуліан на узбіччі дороги. Але вони не були по-справжньому пов’язані, як не пов’язуються ні з чим хвилини безхмарної радості. А людське життя, якому випали такі моменти, безсумнівно, торкнулося тремтливим пальцем найвидатнішого задуму природи.

Ми йшли назад, минаючи верхівки дюн, несучи із собою камінці та шматочки дерева, які викинуло море, — їх уже було забагато, щоб принести з однієї експедиції, — і бачили вглибині непримітний, але вже знайомий кубик нашого дому з червоної цегли, зруйновану ферму позаду нього й далі — рівнину збляклого жовтувато-зеленого кольору під неосяжним небом, помережаним крихітними ріжкáми білих із позолотою хмаринок. Десь далеко, позаду затіненої ділянки, сонце кидало проміння на довгу сіру затильну стіну й високу вежу величної церкви. Ми склали наші трофеї купкою біля підніжжя дюни — Джуліан наполягла на тому, щоб присипати все піском: а що, як хтось захоче їх украсти (це була радше надмірна обачність, бо, крім нас, там не було нікого), — і рушили вздовж велетенського, викладеного пласким, обкоченим морем камінням внутрішнього двору, що відділяв нас від будинку. Тут рясно росли рожево-лілова морська капуста, синій горошок і схожа на подушку рожева покутська армерія, а дикий жовтий деревовидний люпин витягував своє зіркоподібне листя та бліді конуси цвіту над смугастим концентричним камінням природної бруківки. Скляні бабки то зі свистом розтинали повітря, а то ширяли в ньому; ледаче пурхали занесені з моря метелики, вітерець відносив їх геть, і вони одразу губилися в яскравому світлі. Точне місцеперебування раю я не відкрию з багатьох різних причин, але прихильники англійського узбережжя можуть ризикнути й відшукати його.

Сидячи й спостерігаючи, як Джуліан готує нам ланч (вона цілком доречно зауважила, що не вміє куховарити), я зачудовувався тим, як легко вона