Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Слово «драл’к» було старим і чужим, настільки чужим, що не розчинилося в мові. Начебто походило з говірки народу, який вибили до ноги під час Воєн Богів. Начебто останні представники того народу, жменька жінок та чоловіків зі зламаними, випаленими в попіл душами, мешкали в цих горах до того, як сюди прийшли іссари. Прийняли нових сусідів гостинно, навчаючи їх, як жити в пустелі, залишивши по собі дивні малюнки на скелях і трохи слів невідомого походження.

Зокрема, й це: «драл’к». Напівкровка.

А тепер через це слово вона йшла разом із братом до садиби роду х’Леннс, тієї, що стояла на іншому кінці поселення.

Йатех не дав себе переконати. Погодився лише, як і вона сама, не брати зброю. Це давало шанс, що не дійде до пролиття крові.

Був день, сонце саме перестало зазирати в котловину, залишивши кожну поверхню там розігрітою — як обіцянку, що завтра воно знову сюди зазирне. Дотик голою шкірою до скелі загрожував важким опіком. Більшість садиб були низькими, двоповерховими будинками, побудованими у формі кола. Вуличка з кам’яних плит тягнулася лагідними вигинами поміж стін із сірого, бежевого та світло-бурого піщаника. Вузькі вікна будівлі нагадували бійниці. У кількох вона помітила рух. Афрааґра знала, що насувається конфлікт між родами, але ніхто не мав наміру втручатися.

Закон та звичаї наказували вирішувати такі справи всередині родів, хіба що це загрожувало спалахом братовбивчої різанини. Вона кисло усміхнулася. Їм нічого такого не загрожувало. З одного боку будуть вони з братом, з іншого — перша матрона роду. Мурашка спробує перемогти лева.

Вони дісталися на місце за кілька хвилин. Йатех без слова ввійшов усередину, зачинивши двері в неї перед носом. Вона зачекала встановлені звичаєм десять ударів серця, а тоді увійшла слідом.

Роль дверей у родовій садибі виконував розтягнутий на дерев’яному каркасі шкіряний мат. Усі будинки в афрааґрі зводили за однією схемою. За дверима був на диво знайомий коридор: вів на десять кроків уперед, а тоді повертав праворуч та равликом обходив центральну залу. У стіні коридору праворуч була низка темних отворів, які вели до різних приміщень. Наприкінці цього шляху був вхід у центральну кімнату, що становила серце садиби та роду. В одному будинку могло мешкати і сто п’ятдесят осіб.

Усередині було прохолодно, кам’яні стіни затримували холод ночі навіть у найгарячіші години дня. Відразу біля входу стояло кілька великих керамічних глеків, наповнених водою, що мало свідчити про багатство та силу роду. Вона знала, що з такими жестами можна зіткнутися в кожному племені. Але рід х’Леннс культивував це таким чином, що слово «пиха» набувало нового значення.

Вона знайшла брата в невеличкому приміщенні. Туди, крізь отвір у центральній частині стелі, впадало достатньо світла, щоб не палити ламп. Кольорові, вишиті золотими нитками килими, що висіли на стінах, срібні лампи та кілька дзеркал із полірованої сталі чи зі скла мали виконувати ту саму функцію, що й глеки з водою при вході. Мовчазно нагадували, що рід у цій садибі належить до найзаможніших та найсильніших у племені. Свої початки, нехай і через далеку спорідненість, він виводив від першопредків, із часів, що передували Гаруді. Деана байдуже роззирнулася. Скоріше в цих горах піде сніг, ніж тутешні надуті курки побачать, що їхнє багатство справляє на неї враження.

Йатех стояв перед невеликим підвищенням, на якому сиділа Ленґана х’Леннс. Під стінами, на вкритих оздобленими матами сідалах, розмістилися кільканадцять інших жінок. У двох чи трьох на обличчі був екхаар, наче перед ними стояв чужинець, а не чоловік із гір. Така ж образа, як плюнути іншому в обличчя.

— Запитаю ще раз, — голос Ленґани сочився злістю. — Навіщо ти сюди прийшов?

Йатех трохи вклонився — настільки, щоб було зрозуміло, хто тут зберігає вірність добрим звичаям.

— Буцімто афрааґрою ходять плітки, які ставлять під сумнів чистоту нашої крові.

— Я чула їх і аж ніяк не вважаю плітками. Добре, коли крива гілка засихає вже в першому поколінні.

Ох, тепер вона зрозуміла, як сильно він подорослішав. Не вибухнув, не зробив жодного образливого жесту. Навіть не змінив виразу обличчя.

— Моя мати заплатила високу ціну за право зватися он’Іссарам. Жила тут багато років, довше, ніж ти, й померла, служачи родові. Ти не можеш у неї цього відібрати.

— Не маю такого наміру. Але це не змінює факту, що вона породила напівкровок. Не принесла щастя роду д’Кллеан, останні двадцять років у ньому народилося менше дітей, ніж його членів віддало свою душу племені. Після її смерті також нічого не змінилося. На вашому роді лежить прокляття отруйної крові. Буде краще, якщо ви не передасте її далі. Душа вас відкидає…

— Це брехня, і ти добре про це знаєш, — перервав він її настільки безцеремонно, що цього разу всі жінки невдоволено забурчали. — Ти ставиш під сумнів Закон Гаруді.

— Ні, — просичала вона. — Я не ставлю під сумнів законів — лише застерігаю. Рада повинна запитати Відаючих, чи це відповідає дійсності.

— Твої думки отруєні, шановна, отруєні болем від утрати близьких. Але ми вже заплатили за ту кров. Ти повинна про це пам’ятати.

Вона мовчала. Коли нарешті озвалася, то здавалося, що в горлі її застрягла куля льоду.

— Заплатили? — прохрипіла. — Чим вони заплатили? Смертю кількох тисяч селян та дрібних купців? Моє рідне плем’я в тій різанині втратило четверту частину душі. Якби ми хотіли відплатити вашим родичам, то мали б убити кожного другого меекханця звідси аж до Кременевих гір. Ні… Не було відплати, не згідно із законом…

— Була, — перервав він лагідно. — Душу за душу, серце за серце. Сьогодні ми торгуємо з ними та водимо їхні каравани пустелею. Крові пролилося досить… Твій біль…

Вона звелася, кинувши з підвищення зневажливий погляд.

— Я не відчуваю болю, — сказала спокійно. — Я тоді втратила батька, матір, трьох братів та сестру, вісьмох кузенів та кузинок.

У нашій афрааґрі було небагато дорослих чоловіків, більшість вирушила в пустелю, супроводжуючи каравани. Ми мали б щось запідозрити, коли раптом до нас звернулося вдвічі більше купців, ніж зазвичай. Хотіли виманити войовників із поселення, і це їм удалося. Я не відчувала гніву, коли вони проломилися крізь барикади в передпокої й коли почалася різанина. Ох, воно не пішло їм легко, ні, на одну нашу душу ми відсилали в обійми Матері дві