Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

А тому, що вони виявилися настільки вмілими. Не могли цього зрозуміти. Їм пообіцяли легку перемогу… а тут вони мусили захоплювати будинок за будинком, вдиратися в коридори, розбивати стіни. Ми билися мечами, шаблями та списами… а коли їх забракло, то ножами й зубами. Робили все, щоб не сплюгавити душі, але я не відчувала гніву та ненависті. Збройні сутички та бої — це частина нашого життя, така ж, як сходи та заходи сонця. Чи не для цього ми існуємо? Щоб перебувати в готовності до повернення?

Вона зробила крок уперед, сходячи з підвищення.

— Ми з найстаршою кузиною стояли на посту в серці садиби, в кімнаті, дуже схожій на цю, — вона повела рукою навколо. — Разом з нами було восьмеро дітей, інші мої кузини та діти далеких родичів. Ми зробили, що повинні були, й закон було виконано. І тоді… тоді я також не відчувала гніву. Це був мій обов’язок. Але коли солдати нарешті форсували двері, коли врешті ввійшли всередину, переступивши через тіло мого батька, прошитого кількома стрілами… Там був такий молодий офіцер… приблизно твого віку… подивився на нас, на скривавлені шаблі в наших долонях і на те, що ми зробили. У його очах я спочатку побачила жах, а потім… жалість. Образливу для мене та моєї гордості жалість! Тоді гнів вибухнув у мені, наче вулкан. Той солдат увірвався зі зброєю до мого будинку й вирізав мій рід. А потім, хоча він нічого про нас не знав, мав нахабство мене жаліти. Мав нахабство лякатися того, що він змусив мене зробити. Я поволі зняла екхаар і показала йому своє обличчя: він був здивований, що я така молода… Він і троє його людей. Був здивований навіть тоді, коли я перерізала йому горлянку. Його люди билися добре, але цього не вистачило, щоби протистояти моєму гніву. А потім… я почула, як грають горни, які відкликають меекханців назад. Їхні вартові помітили войовників сусіднього племені, які прибували нам на допомогу.

Вона видихнула.

— І тоді я перестала відчувати гнів… Раз і назавжди. Уже ніколи його не відчувала, але зараз я знаю одне: ми з ними ніколи не зрозуміємо одне одного. І їхня кров не повинна змішуватися з нашою… — в її голосі відчувалася терпка злостивість. — Глянь на себе, хлопче. Ти приходиш у мою родову садибу, коли тут немає жодного чоловіка, який міг би тебе зупинити, приходиш, киплячи гнівом, але без зброї, щоб тебе охороняв закон гостинності. Жоден справжній іссарам не зробив би так: ти надто легко просякнув чужими звичаями, серце твоє заповнили чужі закони. Ти можеш вдягатися як один із нас, але в глибині душі ти не наш, — вона розвернулася до них спиною. — А тепер ідіть з мого дому.

І якщо матимете намір сюди повернутися, не забудьте прихопити зброю, — додала тихо.

Йатех стояв непорушно, дивлячись на матрону. Зараз Деана бачила його обличчя в профіль, тож могла по ньому прочитати не все. Але її здивувало розуміння та похмуре, понуре прийняття, які з’явилися на обличчі брата. «Ми ті, хто ми є», — сказав він раніше.

Лише зараз вона почала розуміти, що він мав на увазі.

— Ти привела в рід трьох синів, шановна, — сказав він спокійно. — Посилила наше плем’я. Це добре. Погано, що ти послаблюєш його плітками та ненавистю. Коли я прийду сюди наступного разу, то не забуду прихопити зброю.

Ленґана х’Леннс гордовито звела голову.

— Чекатиму, меекханцю.

* * *

— Ненависть… — вона навіть на мить не змінила стійки. — Ти вважаєш, що ми її не відчуваємо? Тебе так засліпило почуття кривди, що ти відмовляєш нам у праві на неї? Ота пролита кров утворила між нами та меекханцями глибоку й широку щілину.

Майже прірву. І ми чверть століття намагаємося її засипати. Це вдається не завжди.

А за мить додала:

— Моє плем’я нікого не втратило під час вашого нападу. Нікого безпосередньо. Утім, кровні узи й нас втягнули у спіраль гніву. Три роки тому перший з роду х’Леннс оженився на вдові з племені д’рисс. Ленґана х’Леннс втратила в тій війні майже всіх родичів. Прибула до нас із трьома синами та гнівом, який наповнював її так, що вона припинила його помічати. Він став кров’ю в її венах та повітрям у легенях. Якби ти зустрів назовні її, вона б уже вбила тебе — без вагання.

Аерін дивився на жінку мовчки, лише ворушив губами, наче пережовував якісь слова.

— Нічого не скажеш?

Він похитав головою.

— Ні, — прошепотів. — Ні. Поміж тобою та мною не повинно бути багато слів.

— Чому ж? — її здивувала м’якість у його голосі.

— Бо твій брат також не був балакучим. Умів мовчати цілими  годинами, а інколи й цілими днями. Був наче живий пам’ятник, стояв нерухомо багато годин, інколи під палаючим сонцем, під дощем або в холоді підвалів. На доручення реагував кивками, але не озивався. Бували дні, коли він пив лише чисту воду, бували й такі, коли не пив і не їв взагалі, — на мить він замовк, а потім — ударив. — Знаєш, наскільки помітно, як ти поглинаєш кожне слово про нього? Стискаєш кулаки, нахиляєш голову, чекаєш більшого. Він не надто багато говорив про свою службу в моєму домі, правда ж?

Вона майже дала себе впіймати, майже кивнула.

— Не знаю, про кого ти говориш, купцю, — видавила. — Мій брат ніколи не служив у твоєму домі. Але тепер ми точно знаємо, що той чужинець був із народу іссарам. Ти питав його, чому він поститься, молиться та медитує? Ти знаєш, що воно означає — народитися й виховатися в цих горах?

— Не знаю. Не питав.

— Меекханська толерантність? Поки не вклоняєшся Небажаним і визнаєш зверхність Великої Матері над пантеоном, можеш молитися кому завгодно? Чи не так?

— Це добре правило.

— Так, ви поєднали велику частину роздертого релігійними війнами континенту, змусили всі культи поклонитися Баель-та’Матран, а тих, хто не бажав цього зробити — знищили. Нав’язали власну форму магії, силу, означену аспектами, бо це дозволило домовитися гільдіям чарівників та храмам. Тих, хто не міг або не бажав користатися такою Силою, ви спалили на багаттях або вигнали. А потім розсілися на лавці, встеленій вашим самовдоволенням, і вважаєте, що всі мають бути щасливі. Ні, не дивися так, я високо оцінюю ваші досягнення, не сміюся з тебе. Ви перервали хоровод воєн, походів, релігійної різанини та погромів, що тривали понад