Читати книгу - "Там, у темній річці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лілі, що сиділа у темряві в останньому ряду, ніколи в житті не бачила такого — щоб на стіні оживали величезні зображення і були такими життєподібними. Коли їй сказали, що то буде історія в картинках, вона подумала про щось на зразок ілюстрованої дитячої Біблії, яку вони читали разом із мамою. Лілі й уявити не могла, що насправді побачить чорно-білу реальність — пласку, мов засушена квіточка, і розтягнуту по всій стіні. Вона й гадки не мала, що це матиме стосунок і до її життя. Її рука стискає шию, але Лілі не відводить очей, хоч уся пітніє і тремтить, а думкам немає за що зачепитися у її охопленій жахом свідомості. Вона ніби опинилася у кошмарі наяву.
Лілі підскакує від стукоту виделки об склянку. Від нього розходиться луна і трохи вгамовує аудиторію. Люди всідаються на стільці: виставу ще не завершено.
Замість клацу всі чують шурхотіння завіси, яку зсувають убік. Ті, хто сидить найближче до оксамитового драпування, бояться поворухнутися. Тепер усім видно прохід до зимової кімнати, і раптом там виникає світло.
Глядачі здивовано повертають голови туди.
Западає напружена, приголомшена тиша.
У зимовій кімнаті усі бачать дівчинку. Але то не звичайна дівчинка. І не фотографія. Її волосся коливається так, наче його гойдає хвиля, біла сорочка тріпоче, а найдавніше за все, що її ноги не торкаються підлоги. Дівчинка уся майорить і мерехтить — то вона тут, а то нема її. Риси обличчя нерозбірливі — лише натяк на ніс, вилинялі очі, напівстертий рот, яким навряд чи можна говорити. Білі складки сорочки колихаються у повітрі так, наче то вода, і вона потроху рухається.
— Дитино, — чути голос Рубі. — Ти мене впізнаєш?
Дівчинка киває.
— Ти ж знаєш, що я — Рубі, твоя колишня нянька, яка любила тебе і дбала про тебе?
Дівчинка киває вдруге.
Ніхто не рухається. До стільців їх прикував страх щось пропустити — або просто страх.
— Це я вкрала тебе з ліжка?
Дівчинка хитає головою.
— То була інша людина?
Дитина киває неквапом, так, наче запитання із затримкою доходять у той світ, де вона зараз перебуває.
— Хто то був? Хто вкрав тебе, а потім утопив?
— Так, скажи нам! — волає якийсь глядач. — Скажи нам, хто це!
Дівчинка з напівпрозорим обличчям піднімає руку, і її палець вказує… не на екран, а просто в кімнату, на самих глядачів.
Настає сум'яття. Чути вереск і лемент. У стані глибокого шоку люди зіскакують і перевертають стільці. У відбитому світлі вони крутять головами і вдивляються туди, куди вказує примарний палець, але всюди бачать лише інші обличчя, такі ж, як і в них самих — настрашені, заціпенілі, заплакані. Хтось зомліває, хтось голосить, хтось ридає.
— Я не хотіла цього робити! — шепоче Лілі, але в загальному галасі її голосу ніхто не чує. З тремтячими руками та повними сліз очима вона якось добирається до виходу і дає драла, так, ніби оптична ілюзія біжить за нею вслід.
Коли всі розійшлися, Малі Марго та діти Армстронгів узялися приводити шинок до ладу. Маленька примара, що у своїй звичній подобі була здоровою та дужою — справжньою онукою Марго, позіхала, поки з неї стягували біле вбрання привида, а потім затупотіла по кімнаті. Масивне дзеркало запакували у здоровенний прямокутний футляр і віднесли назад із величезною пересторогою та бурчанням. Оксамитову завісу зняли та згорнули, а тюль тріпотів і випинався, поки його вкладали у мішок. Зняли газовий ліхтар. Елемент за елементом розібрали ілюзію привида, спакували та віднесли. Коли її прибрали, й вони всі подивились одне на одного та на убранство «Лебедя» — таке, яким воно є зазвичай, — то побачили, що їхня надія також зникла.
Роберт Армстронг опустив плечі, а Марго була незвично тихою. Донт курсував між шинком і «Колодієм» із коробками, перебуваючи в такому поганому настрої, що ніхто не насмілювався з ним заговорити. Рита пішла провідати Джо, що зостався в ліжку. Він із надією поглянув на неї. Та коли вона лише похитала головою, Джо співчутливо блимнув.
Лише Джонатан був у своєму звичному доброму гуморі — на нього не впливав загальний пригнічений настрій. «Я майже повірив, що це насправді, — повторював він. — Навіть знаючи про тюль, і про дзеркало, і про газовий ліхтар. Навіть знаючи, що це насправді Поллі. Я майже повірив!»
Він разом із іншими розставляв стільці. Коли дійшов до останніх табуретів позаду, то скрикнув:
— Ой, погляньте! Хто ж тебе тут забув?
Він звертався до цуценяти, що зіщулилося в кутку кімнати, якраз під останнім табуретом.
Роберт Армстронг підійшов подивитися. Він нахилився й узяв собача у свою чималу долоню. «Ти надто маленьке, щоб бути у світі самому», — сказав Армстронг цуценяті, яке обнюхувало його шкіру і крутилося, намагаючись умоститися зручніше.
— Воно належить жінці, яка прибігла майже перед початком, — промовив Донт.
Порився у пам'яті й детально описав її зовнішність.
— Лілі Вайт, — вгадала Марго. — Вона живе у Притулку кошикаря. Я навіть не знала, що Лілі була тут.
Армстронг кивнув.
— Віднесу цього малюка додому. Тут недалеко, та й мої хлопчики ще не впоралися.
Марго повернулася до своєї онуки.
— Що ж, панночко, гадаю, на сьогодні з нас досить привидів, еге ж? Час у ліжко! — і дитину мов корова язиком злизала.
— Це була лише ілюзія, — визнав Донт. — І ми нічого не досягли.
Він підійшов до Рубі, що сиділа на якійсь коробці в кутку.
— Вибачте. Я сподівався на більше. Я вас підвів.
— Ви принаймні спробували, — відповіла вона, і по щоках у неї текли сльози. — А от Вонам буде тяжче за всіх.
Про свиней і цуценят
Армстронг поклав собача за пазуху, щоб воно зігрілося, і розстібнув верхній ґудзик пальта, щоб маля могло висунути носа і вдихати прохолодне нічне повітря. Цуценя зручненько вмостилося і заспокоїлося.
— Краще мені піти з вами, — вирішила Рита. — Місіс Вайт може перелякатися, побачивши незнайомця в таку пізню годину, та ще й після такого моторошного видовища.
Вони йшли до моста мовчки. Кожне було поглинене власними розчарованими думками про вечір, на підготовку якого витрачено стільки часу та сил, а все виявилося марним. Вони перейшли по мосту ріку, в якій відображалося зоряне небо, і на тому березі доволі швидко дійшли до місця, де берег розрізали маленькі притоки. Зосередилися на тому, щоб у темряві не опинитись у пастці покрученого вербового коріння. Аж тут крізь бурління ріки до них долинув чийсь голос.
— Вона знає, що то зробила я!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, у темній річці», після закриття браузера.