Читати книгу - "Салимове Лігво"

Заговорив Бен, і власний голос звучав для нього в горлі старим, запорошеним:

— Він нас так само цим відволікає. У нього є ще не менше сотні трюків. Ходімо.

Вони пішли за ним назад у коридор, спустилися сходами і далі в кухню. Опинившись там, він знову поступився проводом отцю Каллагену. Якусь мить вони просто дивилися один на одного, а потім на двері підвалу, які вели вниз — так само понад двадцять п’ять років тому Бен брався сходами нагору, щоби постати перед приголомш­ливим іспитом.

  13

Коли священник відчинив двері, Марк відчув, як у ніздрі йому знову кинувся той огидний, гнилий запах — але й він зараз був інакшим. Не таким сильним. Менш зловісним.

Священник ступив униз по сходах. Але хлопчику все одно знадобилася вся сила волі, щоби рушити слідом за отцем Каллагеном до цього бункеру мертвяків.

Джиммі видобув у себе з саквояжа ліхтарик і клацнув вимикачем. Промінь освітив підлогу, мазнув по стіні і хильнувся назад. Затримавшись на мить на якомусь довгому ящику, він зрештою впав на стіл.

— Онде, — мовив Джиммі. — Дивіться.

Там лежав якийсь конверт, чистий і сяючий серед усієї цієї нечупарної темряви рясно-жовтим веленевим папером.

— Це якась каверза, — сказав отець Каллаген. — Краще його не торкатись.

— Ні, — промовив Марк. Він відчув полегшення разом з розчаруванням. — Його тут нема. Він пішов. Це для нас. Про всякі паскудства, мабуть.

Бен виступив наперед і підняв конверт. Він двічі перевернув його в руках — Марк побачив у світлі ліхтаря Джиммі, як тремтять Бенові пальці — а потім той, розірвавши, відкрив конверт.

Всередині знайшовся один аркуш, як і сам конверт, з розкішної велені, і всі згуртувалися біля Бена. Джиммі спрямував промінь ліхтарика на щільно списаний елегантним, павучо-тонким почерком папір. Вони читали листа разом, Марк трішки повільніше за інших.

4 жовтня

Дорогі мої молоді друзі.

Як люб’язно з вашого боку було завітати!

Я ніколи не цураюсь компанії; спілкування завжди було однією з найбільших насолод у моєму довгому і часто самотньому житті. Якби ви прибули ввечері, я з величезною радістю привітав би вас особисто. Однак, оскільки я мав підозри, що ви зробите вибір на користь денного часу, я вирішив краще перебути деінде.

Я залишив вам невеличкий знак моєї прихильності, певна дуже близька й дорога одному з вас особа зараз у тому місці, де я пробував свої дні, допоки не вирішив, що інша оселя може бути більш сприятливою. Вона дуже принадна, містере Міерзе, дуже смаковита, якщо дозволите мені такий маленький bon mot[268]. Сам я більше її не потребую, а отже, залишив її вам — як вам така ідіома? — для розігріву перед головною подачею. Для збудження вашого апетиту, якщо ваша ласка. Нумо, подивимося, як вам сподобається перекуска перед головною стравою, до якої ви намірилися, гаразд?

Юний містере Петрі, ви нагло позбавили мене найвірнішого і найефективнішого слуги, якого я бодай колись мав. Ви мене змусили, у непрямий спосіб, взяти участь у його знищенні; змусили мою власну спрагу приневолити мене. Безсумнівно, ви підкралися до нього нишком. Я з великим задоволенням дам вам раду. Вашим батькам спершу, я гадаю. Цієї ж ночі… або наступної… або позавтрашньої… А вже потім вам. Але ви обов’язково приєднаєтеся до моєї церкви в ролі хлопчика-хориста castratum.

І отець Каллаген — вони таки переконали вас прийти? Я думаю, так. Я спостерігав за вами доволі уважно, відтоді як прибув до Єрусалимового Лігва… десь так, як добрий шахіст вивчає гру свого супротивника, це коректне порівняння з мого боку? Хоча католицька церква й не належить до найстаріших моїх опонентів! Я вже був старим, коли вона була юною, коли її вірні ховалися у катакомбах Риму і малювали в себе на грудях риб, щоб упізнавати своїх між чужими. Я був сильним, коли цей маніжний клуб хлібоїдів і винопиїв, які поклонялися вівцеспасителю, був слабким. Мої обряди були вже древніми, коли ваших обрядів ще не було зачато. Проте я не схильний недооцінювати. Бо мудро знаюся як на шляхах добра, так і на шляхах зла. Я не пересичений.

І я пересилю вас. «Як?» — запитаєте ви. Хіба не носить Каллаген символу Чистоти? Хіба не виходить Каллаген хоч вдень, хоч уночі? Хіба нема чарів і зілля як християнських, так і язичницьких, про які мій добрий друг Метью Бьорк повідомив мене з моїми компаньйонами? Так, так, і знову так. Але я прожив довше за вас. Я підступний. Я не той змій, але є батьком зміїв.

Та все ж таки, скажете ви, цього недостатньо. І так воно й є. Зрештою, «отче» Каллагене, ви зійдете нінащо самі. Ваша віра у Чистість слабка і поступлива. Ваше проповідування любові — лише домисли. Тільки коли ви говорите про пляшку, ви знаєтеся на темі. Мої добрі, добрі друзі — містере Міерзе; містере Коді; юний містере Петрі; отче Каллагене — приємної вам гостини. Медок[269] тут чудове, запасене спеціально для мене покійним господарем цього дому, чиєю компанією я особисто не мав змоги насолодитися. Прошу, не відмовляйтеся від насолод, якщо все ще матимете смак до вина після виконання тієї роботи, яку наразі маєте перед собою. Ми зустрінемося знову, особисто, і в той час я виявлю кожному з вас мої вітання у більш особистий спосіб.

До того часу, adieu[270].

БАРЛОУ

Бен, тремтячи, дозволив листу впасти на стіл. Він подивився на інших. Марк стояв, стиснувши руки в кулаки, з викривленим, застиглим ротом людини, яка щойно ось вкусила щось гниле; Джиммі, його дивно хлопчаче обличчя напружене і бліде; отець Доналд Каллаген, очі в нього палали, губи відтягнулись донизу тремтливим луком. І один по одному вони подивилися на Бена.

— Ходімо, — сказав він.

Вони разом зайшли за ріг.

  14

Паркінс Ґіллеспі стояв на передніх сходах цегляної будівлі міської управи і дивився крізь свій потужний бінокль «Цейс», коли під’їхала машина поліції міста і звідти виліз Ноллі Ґарденер, одночасно підсмикуючи на собі ремінь і виколупуючи зад штанів.

— Що робиться, Парку? — спитав він, піднімаючись сходами.

Паркінс без слів передав йому бінокля і мозолявим великим пальцем кивнув на Дім Марстена.

Ноллі подивився. Він побачив той старий «паккард» і припаркований перед ним якийсь новенький, бежевий «б’юїк». Наближення лінз було не зовсім достатньо, щоб роздивитися, що там у нього за номер. Ноллі опустив бінокль.

— А чи, бува, не дока Коді то машина, еге ж?

— Так, гадаю, його.

Паркінс вставив собі між губи «Пелл-Мелл» і черкнув кухонним сірником об цегляну стіну позаду себе.

— Я ніколи не бачив там жодної машини, крім того «паккарда».

— Так, авжеж, — промовив Паркінс задумливо.

— Гадаєш, нам варто під’їхати туди й поглянути? — спитав Ноллі з помітною відсутністю звичайного для нього ентузіазму. Він служив представником закону вже п’ять років, але досі був у захваті від своєї посади.

— Ні, — сказав Паркінс. — Я так міркую, ми просто дамо їй спокій.

Він дістав із жилетки годинник і клацнув узорчастою срібною кришкою, наче той залізничник, котрий звіряється з експресом. Рівно