Читати книгу - "Серця в Атлантиді"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Жодного катання.
Ми пішли далі. У ті дні стоянка біля котелень здавалася мені величезною: сотні авто вишикувалися десятками залитих місячним світлом рядів. Я майже ніколи не пам’ятав, де ставив братів «універсал». Коли я востаннє приїздив до МУ, вона стала втричі або й у чотири рази більшою і вміщала тисячу з гаком авто. Час спливає і все стає більшим. Крім нас.
— Піте? — не зупиняючись, знову дивиться на свої кросівки, хоч тепер ми йшли по асфальту, і листя, щоб загрібати, вже не було.
— Га?
— Я не хочу, щоб ти через мене кидав Еннмарі. Тому що мені здається, у нас це… тимчасово. Гаразд?
— Ага. — Мені стало гірко від її слів. Мовою громадян Атлантиди, це називалося «облом і перелом», але здивованим я не був. — Гадаю, має бути гаразд.
— Ти мені подобаєшся і зараз мені добре з тобою, але це тільки симпатія і більш нічого. Краще говорити відверто. Тож, якщо хочеш тримати язика за зубами, коли поїдеш додому на канікули…
— Тримати її вдома на всякий пожежний, ніби запаску в багажнику на той випадок, якщо ми тут, в універі, проколемось?
Спершу вона заклякла, потім засміялася.
— Touché [42], — сказала вона.
— В якому сенсі touché?
— І сама не знаю, Піте… але ти мені точно подобаєшся.
Вона зупинилася, повернулася до мене і обвила руками за шию. Якийсь час ми цілувалися між двома рядами машин, поки в мене добряче не встав і Керол не могла цього не відчути. Вона востаннє цмокнула мене в губи і ми рушили далі.
— Що сказав Саллі, коли ти йому розповіла? Не знаю, чи маю я право питати, але…
— …але тобі потрібна інформація, — підхопила вона різким голосом Номера Два і засміялася. Своїм сумним сміхом. — Я чекала, що він розсердиться або навіть заплаче. Саллі кремезний і до чортиків лякає суперників на футбольному полі, але товстошкірим його аж ніяк не назвеш. Чого я не очікувала, так це полегшення.
— Полегшення?
— Полегшення. Він уже місяць, а може, й довше, зустрічається з дівчиною в Бріджпорті… тільки Ріонда, мамина подруга, каже, що вона, власне, жінка років двадцяти чотирьох — двадцяти п’яти.
— Схоже на рецепт для проблем, — зауважив я, сподіваючись, що пролунало це стримано й задумливо. Насправді я був у захваті. А як інакше? Якщо бідний, нещасний мосьє Джон Салліван з ніжним серцем вляпався в сюжет пісні в стилі кантрі-вестерн у виконанні Мерла Гаґґарда, то срали на нього велику купу чотириста мільйонів червоних китайців, а про мене, то й удвічі більше.
Ми вже майже дійшли до мого «універсалу». Ще однієї старезної таратайки серед таких же, але, милістю мого брата, моєї.
— У нього є важливіші клопоти, крім нового кохання, — сказала Керол. — Він іде в армію в червні, після випускного. Уже поговорив зі службою призову і все влаштував. Чекає не дочекається, щоб вирушити до В’єтнаму і почати робити світ безпечним для демократії.
— Ти з ним посперечалася через війну?
— Та ні. Що б це дало? Та й взагалі, що б я могла йому сказати? Що для мене вся справа в Боббі Ґарфілді? І всі промови Гаррі Свідровскі, Джорджа Ґілмена і Гантера Макфейла не більше, ніж дим і гра дзеркал проти того, як Боббі ніс мене пагорбом Броуд-стрит? Саллі б подумав, що я здуріла. Чи сказав би, що це через занадто великий розум. Саллі співчуває надто розумним. Каже, що це хвороба. І, можливо, має рацію. Знаєш, я його ніби люблю. Він хороший. І ще він з тих хлопців, яким треба, щоб хтось про них піклувався.
«Сподіваюся, він когось собі знайде, — майнуло у мене в голові, — тільки щоб не тебе».
Вона прискіпливо оглянула мою машину.
— Окей. Вона потворна і відчайдушно просить миття, та попри все це засіб пересування. Питання: що ми робимо тут, коли я мала б читати оповідання Фленнері О’Коннор?
Я видобув складаний ніж і відкрив.
— У тебе в сумочці є пилочка для нігтів?
— Власне кажучи, є. Ми будемо битися? Номер Два і Номер Шість з’ясовують стосунки на автомобільній стоянці біля котелень?
— Не шкірся. Просто витягни її і йди за мною.
На той момент, коли ми обійшли «універсал», вона вже сміялася, і не сумно, а реготала на всю горлянку. Сміх, який я вперше почув, коли стрічкою конвеєра приїхав збуджений ковбасний чоловічок Скіпа. Вона нарешті втямила, навіщо ми прийшли.
Керол взялася за один бік наліпки, я — за другий, і ми зустрілися на середині. А потім спостерігали, як вітер кружляє клапті на асфальті. Au revoir[43], AuH2O-4-USA. Па-па, Беррі. І ми сміялися. Люди, ми реготали так, що просто не могли зупинитися.
22
Кількома днями пізніше мій друг Скіп, що вступив до коледжу з політичною свідомістю молюска, повісив у своїй половині кімнати, яку ділив з Бредом Візерспуном, плакат, на якому був зображений усміхнений бізнесмен у костюмі-трійці. Одну руку бізнесмен простягав для рукостискання. Другу — ховав за спиною, але в ній був затиснутий предмет, з якого поміж його туфлі крапала кров. «ВІЙНА — ВИГІДНИЙ БІЗНЕС. ІНВЕСТУЙ В СВОГО СИНА!» — було на плакаті.
Дірка жахнувся.
— То ти тепер проти війни у В’єтнамі? — запитав він, побачивши плаката. Думаю, за войовничо випнутим підборіддям нашого улюбленого старости крився шок і розгубленість. Як-не-як Скіп у школі був першокласним бейсболістом. Очікувалося, що він гратиме і за університет. Його вже сватали «Дельта-Тау-Дельта» і «Фі-Гам», обидва наші спортивні клуби. Скіп був не якийсь хворобливий каліка на кшталт Стоука Джонза (Дірка Дірборн теж завів манеру називати Стоука «Рви-Рви») або банькатий псих на кшталт Джорджа Ґілмена.
— Цей плакат усього-на-всього показує, що багато людей наживаються на цій гігантській м’ясорубці, — заперечив Скіп. — «Макдональд-Дуґлас», «Боїнг», «Дженерал електрик», «Доу кемікалз», «Пепсі-бляха-кола» і ще купа.
Очі-свердлики Дірки давали, або принаймні намагалися дати зрозуміти, що він обміркував ці питання куди глибше, ніж Скіп Кірк узагалі здатний.
— Дозволь запитати тебе ось що: ти вважаєш, що ми повинні стояти осторонь і дозволити дядечкові Го прибрати там усе до рук?
— Я поки не знаю, що саме
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серця в Атлантиді», після закриття браузера.
