Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

— Що я тобі буду пояснювати по телефону? Кобилкевич зараз знаходиться у нас. Буде краще, коли я його пошлю до тебе і ви про все самі побалакаєте.

— А де машина?

— Не хвилюйся. Ми поставили її у наш гараж.

— Адже її необхідно ретельно обстежити.

Капітан зареготався.

— За кого ти нас вважаєш, Янушск? По-твоєму, ми, працівники автоінспекції, тільки на світ народились? Не знаємо, що належить робити у таких випадках? Ти вже не клопочися. Машина під наглядом, а завтра експерти за неї візьмуться. А втім, попередній огляд ми провели, і він нічого не дав. Так що, прислати до тебе Кобилкевича?

— Давай.

Через декілька хвилин до кабінету Качановського легкою, пружинистою ходою зайшов високий засмаглий чоловік з кучерявим сивим волоссям, йому було вже за шістдесят, але тримався він по-молодецькому прямо.

Майор зустрів його як старого знайомого. Уперше вони зустрілись років з п’ять тому на Познанській виставці, де Януш перебував у службовому відрядженні, а Кобилкевич демонстрував вироби своєї фірми. Потім бачились ще кілька разів і завжди в найдорожчих ресторанах — «Брістоль», «Вікторія», «Гранд-отель», де майор бував із службового обов’язку.

Привітливо зустрівши Кобилкевича і промовивши кілька загальних фраз, майор перейшов до справи:

— Як мені повідомили колеги, ви знайшли вишневий «фіат», який ми розшукуємо.

— Обікрали мене, сволота! — вибухнув власник. — Свиснули мого «таунуса». Зовсім нова машина. Остання модель. Як мінімум шістсот тисяч злотих.

— Щось я вас не розумію, — здивувався майор. — Капітан Зайончковський повідомив мені, що знайшли крадений «фіат», який ми розшукуємо, але ні словом не обмовився про пропажу вашої машини.

— Тому що «фіат» справді знайшовся. Під моїм брезентом.

— Розкажіть, будь ласка, що все ж таки сталося?

Кобилкевич глибоко затягнувся сигаретою, потім нервовим рухом загасив її у попільниці.

— Почну все спочатку. Як ви самі знаєте, літо нинішнього року було жахливе, постійно лив дощ. Завжди на липень я закриваю свою майстерню і робітників відправляю у відпустку. Знаєте, нерентабельно давати відпустку у різний час. Але в цьому році липень був такий дощовий, що вони попросили мене перенести все на вересень, сподіваючись, що на погоді стане. Правда, я особисто не дуже-то вірив, що у вересні погода у Польщі буде гарна, І ми з дружиною вирішили податись до Греції.

— Куди саме?

— На Родос. Чудово там, знаєте. Погода прекрасна, готелі розкішні. Море блакитне-блакитне, а вже обслуговування! Фрукти — які завгодно. За три тижні я відпочив просто казково. Я б і вам, пане майор, радив провести там відпустку.

Качановський усміхнувся. Потішна пропозиція — на Родос. На які кошти, цікаво знати? На оті сто тридцять доларів, що дозволяється обмінювати раз на три роки?

— До Афін я, розуміється, летів літаком. Не було смислу їхати машиною, адже за бензин довелось би платити валютою, тоді як авіаквитки я купив на злоті. Залишаючи машину у Варшаві, я потурбувався про її безпеку.

— Ви поставили її на платну стоянку? Чи в гараж?

— Навіщо ж сипати грішми? — заперечив мільйонер, — Є другий спосіб, коли мешкаєш по сусідству з міським управлінням міліції. Гаража у мене немає, все одно, я міняю машини кожні два роки. Гараж — це додаткові витрати. Я просто залишив машину на вулиці, недалеко від вашої контори. Накрив її чохлом і поїхав відпочивати. Я був певний, що ніщо вже моїй машині не загрожує. І прорахувався! Нинішні злодії не стидаються орудувати під самісіньким носом міліції. Ні, ви тільки подумайте! Адже на вулиці Новолипки міліцейські машини їздять постійно, і ні один ваш співробітник не помітив, як злодії крадуть машину. Та це ж чортзна-що!

Гнів і претензії власника не могли не викликати усмішки. Ось тепер він обурюється, але ж при всіх своїх доходах пожалів грошей на платну стоянку. Хоча, може, він тому й багатий, що вміє економити на дрібницях. Подавивши усмішку, Качановський запитав:

— Чому ви вирішили залишити машину на Новолипках? Адже мешкаєте ви на Дзельній.

— Воно-то так, машину залишив на вулиці Новолипки, ближче до управління міліції, бо сподівався, що ви хоча б за найближчими вулицями наглядаєте.

— Але як міліціонер може знати, що людина, яка знімає чохла з машини і сідає в неї, не її власник? Не можемо ж ми зобов’язати міліцію перевіряти документи в усіх, хто сидить за кермом!

— Мій «таунус» добре знають у Варшаві. Другої такої машини немає в усій Польщі.

— Коли ви виявили крадіжку?

— Годину тому.

— Ви тільки сьогодні повернулись на батьківщину?

— Ні, вже чотири дні, як приїхав, але машина мені поки була не потрібна, адже в нас хороше автобусне і трамвайне сполучення, навіщо дурно ганяти машину? Я бачив, що вона стоїть на місці під чохлом. А сьогодні почав знімати брезент — й очам своїм не повірив: замість мого білого «таунуса» стоїть вишневий «фіат». Не гаючись, я помчав у міліцію. А там чогось страшенно зраділи, замість того, щоб поспівчувати моєму горю і вжити термінових заходів.

— Виявлена вами машина була не зачинена? — Качановський вже над силу стримував сміх…

— Так, дверці тільки причинені, ключ стирчав…

— А які застережні заходи були вжиті вами щодо «таунуса»?

— Звичайні. Дверцята зачинені, кермо заблоковано.

— Як ви самі переконались, для професійного злодія це не перешкода. Може, ви нещільно зачинили вікна?

— Так, я залишив вузькі щілинки для провітрювання.

— Ось тим і скористались злодії. Напевне, з допомогою дротяної петлі витягнули кнопку, що блокувала замок дверцят. А проникнувши в салон, з’єднали проводку напряму, минувши замок запалювання, блокаду керма зламали. Здорово придумали — поставити іншу машину на місце вашої!

— Атож. Уявіть, моя невістка приїжджала поливати квіти у нашій квартирі, щоразу проходила повз машину і нічого не помітила.

— Слід було свого білокрилого «таунуса» залишити невістці. Тоді б і машина була б у безпеці.

— Таку машину — невістці?! Та й навіщо? У них своя малолітражка.

— Ви когось підозрюєте?

— Ні. Я нікого не підозрюю. І взагалі, я не розумію, до чого всі ці розмови? Потрібно не розмовляти, а діяти, оголосити розшук, поки машину не перефарбували або не розібрали на частини, — знову занервувався Кобилкевич.

— Не хвилюйтесь, через кілька днів знайдемо, — заспокоїв його майор. — Оголосимо розшук по всій країні.

— Вам легко казати — не хвилюйтесь. Адже машина коштує шістсот тисяч злотих!

— Ви залишили капітану Зайончковському відомості про вашу машину?

— Так. І навіть подарував йому кольорове фото машини.

— Чудово. Тепер спокійно чекайте. Гадаю, що ми її знайдемо дуже швидко.

— Дай-то, боже.

Кобилкевич попрощався і вийшов. Качановський дістав із шухляди стола магнітофон, на якому непомітно для Кобилкевича була записана уся розмова, і відправився до