Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Серед останніх виявилися й вкрай жорстокі, такі як спалення сіл, де дислокувалися повстанці. Так, ще в квітні 1919 р. було спалено села Романівна та Хидовці неподалік Фастова[679]. Без особливої затримки (16 квітня 1919 р.) члени ВУЦВК Г. Петровський, С. Косіор і В. Затонський на своєму засіданні (за участю К. Ворошилова) опротестували такі дії перед командуванням внутрішнього фронту. Було ухвалено резолюцію «Про неприпустимість спалення сіл під час придушення куркульських повстань». У ній, зокрема, зазначалося: «Через неодноразові випадки спалення цілих сіл під час придушення куркульських повстань, що є цілком недоцільним і вкрай шкідливим для справи радянської влади, запропонувати Раднаркому у терміновому порядку видати всім належним відомствам розпорядження про повне припинення під страхом суворої відповідальності спалення сіл і щодо вжитих заходів повідомити ЦВК»[680].

Хоча документи на виконання згаданої резолюції не знайдено, випадки спалення сіл, вочевидь, стали рідшими. В усякому разі, в історіографії або йдеться про подібні акції в загальних виразах, або з посиланнями на дослідження С. Кульчицького[681], який називає лише один факт спалення села Щербинівки під Обуховим під час придушення повстання Зеленого[682].

Радянські органи вдавалися й до практики взяття заручників з населених пунктів, які знаходилися у місцях дій повстанців. У разі відмови видати властям організаторів і зброї заручникам загрожував розстріл. Передбачалися й контрибуції на «бунтівні» села, депортування ватажків безчинств з конфіскацією їхнього майна.

Означені методи протидії повстанцям часом не лише не дозволяли локалізувати чи викорінити селянський спротив, а й затягувати розв'язання проблеми, часом, навіть, загострюючи її.

І все ж масштаби повстанства 1919 р. не можна віднести до домінанти суспільного життя України. Наявна сума фактів не дозволяє погодитися з висновками про те, що «з березня Україну охоплює полум'я повстань, порівняне за масштабами з селянською війною 1918 р.» і що «влітку 1919 р. УСРР упала під ударами не стільки денікінських армій, скільки селянських повстань»[683].

Вважаючи ступінь дослідженості проблеми українського повстанства, боротьби з ним на сьогодні недостатнім, хотілось би водночас застерегтися від необгрунтованих, передчасних кон'юнктурних спотворень дуже непростих, суперечливих, зрештою, драматичних і трагічних сторінок історичного досвіду.

РОЗДІЛ VІ. У ВИРІ ФРОНТІВ

Літо й осінь 1919 р. стали найвідповідальнішим і водночас найкритичнішим періодом Української революції. Саме в цей час остаточно визначилась її доля: тенденція до консолідації народних зусиль у боротьбі за незалежність, власну державність обернулася на свою пряму протилежність. Внутрішні суперечності, що живили відцентрові сили, багато в чому звели нанівець попередні завоювання, підірвали смисл, зруйнували перспективи руху. Проникаючи в глибинну природу процесів того періоду, сучасні історики доходять цілком певного висновку: «…питання української державності в політиці УНР було підпорядковане проблемі власної влади в тій державі»[684].

В основу такого міркування-узагальнення покладено численні факти та документи у поєднанні з оцінками та інтерпретацією подій найвидатнішими істориками Української революції.

І. Мазепа виділяє червень-листопад 1919 р. (час, коли Кам'янець- Подільський був центром українського політичного життя) в окрему «Кам'янецьку добу» і дає їй таку коротку характеристику: «Кам'янецька доба — одна з найтрагічніших в історії наших визвольних змагань за революцію рр. 1917–1920.

Це була доба, коли українські збройні сили вперше за кілька століть зійшлися з усіх українських земель для спільної боротьби за незалежну Україну. Але тут же, в цю добу, прийшло до фаталь- ного заломлення об'єднаного українського фронту внаслідок внутрішньої розбіжності українських сил, що виросли на різних частинах української землі і в різних історичних умовах, а тому врешті пішли різними шляхами. Українська боротьба соборним фронтом, досягнувши своєї найвищої точки влітку 1919 року, коли наша армія взяла столицю України — Київ, вже через два місяці закінчилася катастрофою»[685].

Права опозиція не відмовлялася від боротьби з соціалістичними партіями. Вона й надалі намагалася зробити Є. Петрушевича диктатором всієї України й скасувати ухвалене в Чорному Острові рішення про трудові ради. Але після провалу заколоту П. Балбочана праві змінили тактику. Вони почали використовувати легальні методи боротьби — наради, меморандуми, щоб довести необхідність зміни складу уряду, створення «ділового кабінету» для скасування попередніх рішень про землю, Трудові ради тощо.

Кардинальна (й наскрізна) проблема періоду — відносини в соборному українському таборі, вірніше — перманентне наростання суперечностей, подолання яких лише й дозволяло хоч якимось чином сподіватися на сприятливу для подальшої боротьби перспективу. Започаткований 22 січня 1919 р. процес злиття двох гілок українського народу розвивався мляво, на урядовому рівні позначався безперервними ускладненнями, свідомим небажанням політичних сил іти одна одній назустріч, у взаємопорозумінні розв'язувати назрілі проблеми.

Можливо, безпосереднього зближення й створення єдиного фронту в 1919 р. (та й пізніше) взагалі так і не сталося б, якби не скрутні обставини. Внаслідок поразок збройні сили УНР і ЗОУНР, а також їхнє політичне керівництво опинились в одному регіоні і, притиснуті одні до одних, волею-неволею змушені були шукати спільної відповіді на нагальні питання, намагатися координувати зусилля, спрямовані на продовження боротьби за збереження національної державності.

В пошуках справедливих, об'єктивних оцінок зусиль лідерів Української революції щодо збереження хоча б рештки її завоювань улітку 1919 р. слід ураховувати масу факторів, намагатися не тільки обґрунтувати загальні негативні характеристики (це зробити легше за все), але й спробувати з'ясувати всю складність, практично безвихідність ситуації, що виникла, зрозуміти мотиви розрахунків і сутність дій різних таборів, учасників боротьби.

Катастрофічною була передусім воєнна ситуація.

Залишаючи під натиском червоних Велику Україну, військове керівництво УНР усвідомлювало, що не менш нищівною для Наддніпрянської армії є перспектива втягнутися у бойові дії ще й проти поляків. З метою ліквідації західного фронту (сил не було, щоб воювати навіть на один фронт) С. Петлюра вже з травня 1919 р. зондує ґрунт у Польщі, відряджаючи туди один за одним кілька своїх емісарів[686]. Не маючи міцних позицій і жодного союзника, представники УНР вбачали єдиний порятунок в обіцянках територіальних поступок полякам у Західній Україні, тобто в ЗОУНР. Нічим іншим за компроміс Польщі щодо УНР петлюрівська влада заплатити не могла, та й поляки ні на що інше ніколи б і не погодилися. Тому, не відкидаючи критичних закидів на адресу С. Петлюри та його прибічників (до речі, судити про досить делікатні речі доводиться лише за фрагментами документів, окремими суб'єктивними свідченнями), слід, водночас, зважити на те, що з польською армією вдалося знайти певне порозуміння. Поляки не провадили активних дій проти петлюрівських сил, поволі просуваючись за відступаючими українськими частинами на Волинському фронті. Є абсолютно очевидним, що