Читати книгу - "Нарис загальної історії"

Навіщо потрібен цей момент? Хіба не можна було б перейти від одного режиму до іншого без виразного розриву? Цього моменту неможливо уникнути, оскільки кожен із двох режимів має власну логіку, яку не примирити з логікою іншого. Перехід від одного до іншого є зміною логіки, а це передбачає розрив. У помірній ієрократії помірний елемент випадковий і випливає з фактичної наявності контрвлади. Елемент «ієро» — структурний, але він має ідеологічну функцію узаконення. Вирішальний елемент — це «кратія», який, якщо забрати з нього керування — контрвлада містить його фактично, але не делегує, — і владу — якщо віднята легітимуюча ідеологія, — ототожнюється з силою. Логіка режиму змушує його еволюціонувати до свого абсолютного варіанта. Цей останній підпорядкований автократичній логіці апарату влади, який контролюється владою і контролює подрібнений народ. За цією логікою влада делегується згори, і всі делеговані повноваження знаходяться на службі влади. І навпаки, у демократії влада делегується знизу компетентним чинникам, а ті, кому вона делегована, знаходяться на службі народу. Перетворення й розрив полягають у переданні влади та в зміні напрямку делегування.

Момент залишається потенційним, доки він не буде актуалізований у розрив. Перехід від потенційності до актуальності відбувається не стихійно. Для того щоб стався розрив у історичній матерії, потрібно, щоб обидві логічні схеми розвивалися одночасно і увійшли в конфлікт одна з одною, аж доки друга не візьме гору над першою. Оскільки обидві схеми мають своєю вихідною точкою один і той самий феодальний контекст, то можна простежити шлях їхньої конфронтації від часу, коли феодальне роздроблення почало перетворюватися на відновлення монархії. Найвиразніші сліди абсолютистської схеми постають у вигляді етапів і обставин виникнення та утвердження адміністративних монархій, зразком яких стає правління Людовіка XIV, якого імітували впродовж усього XVIII ст. численними прикладами «освіченого деспотизму». Логіка цієї схеми ясніше проглядає в податковій системі, адміністрації, бюрократизації, армії, ідеологічному, а також — рикошетом — і в релігійному контролі. Демократична схема залишає свої основні сліди під час опору абсолютистській схемі, в усьому, що стосується податкової системи, захисту позицій аристократії проти заповнення королівського апарату різночинцями, у збереженні та підсиленні свобод і привілеїв проти королівської влади, у претензіях парламентів на контроль над королівською владою тощо. Зовсім інші сліди можна виявити в знаннях, поставлених на службу схемі, у політичній філософії, що розвивається і систематизується з другої половини XVI ст. до XVIII ст.

Куди веде розрив? Можливі три варіанти його дії. Найсприятливіший — це міцне встановлення нової логічної схеми. Цим варіантом передбачається, що всі умови уможливлення демократії були створені в належний спосіб. Він виражається зазвичай у конституційній монархії, зі значною присутністю аристократично-олігархічних елементів, зразок якої дає Англія. Цей варіант може в подальшому розвинутися у власно демократичний режим. Способи його встановлення можуть бути різними, вони підлеглі всіляким перипетіям і можуть діяти більш-менш тривалий час. Нещасливим варіантом є поразка встановлення режиму. Вона стає результатом відсутності однієї або декількох умов уможливлення. Оскільки такі умови в Європі зазвичай створені, хоча й з низхідним градієнтом по лінії, яка приблизно тягнеться з північного заходу на південний схід континенту, цей варіант більше стосується імітацій Європи за її межами, починаючи з Росії та продовжуючи колишніми колоніями. У сучасних умовах поразка веде або до авторитарних, або до ідеокра-тичних режимів. Останнім варіантом є встановлення режиму з наступним його провалом. Нова логічна схема встановилася спокійно, але вихід з аристократично-олігархічної фази для початку демократизації веде до авторитарного викривлення. Це відхилення може бути пов’язане з відсутністю селянства, яке утворює народ в автономних центрах прийняття рішень, здатних нести демократичні засади.

Революцію як процес можна розглядати під різними кутами зору. Найвиправданіша точка зору історика, в очах якого існують тільки одиничності, які неможливо порівнювати між собою. У крайньому разі революція взагалі — це пусте слово, адже бувають тільки конкретні революції, а одна революція, будучи з’єднанням окремих переплетених подій, є й справді одиничністю. Ця точка зору обґрунтовується тим, що, оскільки розрив може актуалізуватися тільки в конкретному збігові двох логічних схем, між якими утворився конфлікт, то обставини і способи можуть мінятися до нескінченності. Але ця позиція виправдана не повністю, оскільки її можна застосувати до всієї історичної матерії, яка складається лише з одиничностей. Якщо дотримуватися постулату про не-зводимість одиничності до особливості й до загальності, то ми знищуємо будь-яку можливість раціонального пізнання історій людства. Раціональним і здоровоглуздим підходом було б визнати, що кожний історичний об’єкт містить усі рівні реальності, і залежно від об’єктів і поставлених запитань повчальніше буде розглядати той, а не інший рівень. Можна стверджувати, що революція повчальніша на рівні одиничності, якщо розв’язати проблему її загального концептуального означення як політичного перетворення та політичного моменту. Найменш виправдана точка зору полягає в тому, щоб гіпостазувати революцію як окремий і дискретний об’єкт, анатомію й фізіологію якого можна описати та проаналізувати. Вона придатна тільки для деяких революцій, які виглядають схожими між собою на певному рівні частковості. Якщо рівень обирається за критерієм прогресу, то вибирають революції — в Англії з 1640 р., у Франції з 1789 р. та в Росії з лютого 1917р., — які справді проходять дуже грубо схожими послідовними етапами. Якщо критерієм брати момент, не уточнюючи, момент чого саме, то вибирають революції — у Франції, в Росії, в Китаї, — такі різні, що отримуємо в підсумку накладання монографій. Зрештою, існує високий ризик того, що клас революцій, до яких застосовується модель, слугуватиме критерієм для відділення «справжніх» революцій від інших.

Попри все це, не марно підкреслити рівень частковості та виявити основні типи процесів, що їх можна помітити в європейських революціях, якими були позначені в усіх політіях без винятку моменти встановлення демократії. З цієї обмеженої та скромної точки зору, явними видаються чотири основних типи процесів. Негайна і ненасильницька зміна логічної схеми, від абсолютної монархії до конституційної, відбувається за слушної нагоди. Крайня форма мирного перетворення зустрічається в Данії в 1848 р., більш напружена форма — в Англії в 1688 р., коли сталася зміна династії, тоді як у Копенгагені знатні громадяни просто заявили королю про зміну правил гри. Війна