Читати книгу - "Ліки від страху"

— Від Льови Хлєбникова. Він подзвонив мені й сказав, що ви влаштували на Панафідіна полювання…

Гнів на безглуздий вчинок Хлєбникова спалахнув у мені: ніхто його не просив лізти в це діло.

— А ви, звичайно, подзвонили Панафідіну?

— Я попередив його, що буду в лабораторії.

— Ну що ж, ви здійснили цілком лояльний родинний вчинок. Але мені Панафідін не зять, не брат, не сват…

Благолєпов перебив мене:

— Повірте, юначе, що в житті діють не лише поліцейські та злодії. Є стосунки набагато важливіші, і трапляється, що людину треба силою або погрозою втримати від вчинку, який може закреслити все його життя…

— Добре, що ви і Хлєбников це розумієте, тому роль підступного лиходія повністю надано мені.

— Ніякий ви не лиходій, — сумно похитав головою Благолєпов, — і у ваших мотивах, я вірю в це, є певна зла шляхетність, проте, незалежно від вашої вдачі, ви «своєю присутністю тут представляєте всю невблаганність закону, всю фатальну неможливість схаменутися, взяти назад непотрібні слова чи неправильні вчинки.

Я злісно розсміявся:

— Ви говорили тут про свою роль позивача й відповідача. Поки що, правда, ви виступаєте як адвокат Панафідіна, «хоча в жодній з цих якостей вас сюди не запрошували.

— Суд совісті повісток не надсилає, — тихо сказав Благолєпов. — Я теж винен у тому, що Олександр став таким, яким він є. І не тут починається моя провина. Як написав Пліній: вода така, які земні її русла. Він у мене набрався багато поганого…

— А саме?

— Боягузтва, угодовства, крутійства — всього того, що я називаю свідченням. Та в Олександра інший темперамент, інші амбіції і честолюбство, і він потихеньку став перебиратись із свідків у позивачі, не розплатившись за свої зобов'язання відповідача. І тривало все це довго, аж поки одного разу я помітив, що він ні перед ким не хоче відповідати, а тільки хоче в усіх шукати й вимагати.

— Сприйнятлива натура — ваш зять.

— Так, він легко піддається лихому. Але й людина він дуже здібна. І я ніколи не міг позбутися відчуття провини перед ним.

— Чим же це ви так провинилися перед ним?

— Не перед ним — перед його батьком. І перед собою. Ми з його батьком були приятелі, і, коли він попав у немилість, цілком раціонально подумав, що моє втручання йому не допоможе, а мені сильно нашкодить, і став людиною-невидимкою: я хворів, виїжджав у відрядження, не підходив до телефону — аби лиш не висловлювати своєї думки вголос.

І мені це блискуче вдалося. Ніхто не міг мати до мене претензій за паплюження друга, і ніхто не міг сказати, що я поділяю нісенітні антинаукові погляди.

— Тріада невідання з'явилася на вашому столі тоді?

— Ні. Мабуть, вона в нашому домі фамільний талісман. Принаймні, побувавши одного разу невидимцем, покуштувавши плоду своєї чудової житейської мудрості, я не зміг знову повністю матеріалізуватись — уже в інші часи, коли з усім цим безглуздям було покінчено; я щоразу спохоплювався, що не так виходить усе це: то не дочув, то прогледів, то промовчав, то серденько здригнулося безпричинно. І коли з'явився в нашому домі Сашко, я зрадів йому, як порятункові…

— А яку роль було відведено йому?

— Він мав за мене дослухати, роздивитись, сказати все найголовніше. Як це робив його батько. І як не зміг я. А вийшов з цього курйоз — ніби він справді мій син. Я хотів дати йому все, щоб він зробив те, чого не встиг чи не міг зробити його батько, тоді б, можливо, і мені настало прощення…

— І що, вдалося вам дати йому все?

Благолєпов розгублено розвів руками:

— Тільки знання. Будь-яке знання він сприймав прекрасно. А решту терпіти не міг — він не поважав мене й не приховував цього…

— Панафідін знав про ваші стосунки з батьком?

— Не знаю, можливо, знав, а може, догадувався. Жертви мої прийняв, але мене не пробачив. І головний біль мій, що він сприйняв як життєву програму не поведінку свого батька, а мою сумну роль постійного свідка.

— Ну, а мені здається, що Олександр Панафідін іноді надто діяльний, він, на мій погляд, навіть занадто захопився роллю позивача, а відповідачем собі уявляє все людство.

— Це не зовсім так. Олександр — себелюбець, і, як кожен егоїст, що поставив себе на службу людям, він хоче не просто служити їм, — а принаймні ощасливити людство і щоб воно пам'ятало про це й відповідним чином віддячувало йому.

— Навіть якщо це всесвітнє благодіяння ще не звершилось? — спитав я.

— Для Олександра це не має значення. Для нього важливий його намір, його провідна ідея. А людина й ідея — це система зі зворотним зв'язком, і коли така важлива ідея охопила його свідомість, то вона поступово стала керувати ним самим, його вчинками, поглядами, метою і засобами її досягнення.

— Тому ви вирішили про псяк випадок переночувати біля сейфа Лижина?

— Авжеж.

— Так я і не зрозумів, що ви тут вирішили стерегти: папери Лижина чи Панафідіна від самого себе?

— І те й інше. Якби Олександрові вдалося хоч раз зазирнути в папери Лижина, то Володі вже ніколи б не вдалося, довести, що він першим синтезував метапроптизол.

— А лижинські матеріали? А лабораторний журнал? А вже одержаний метапроптизол? Як це — не довів бп?

— На жаль, Лижин не оформив авторської заявки. А ідея його настільки цілісна, гармонійна і містка, що, зрозумівши її, Панафідін за місяць, за два тижні одержав би речовину сам і заявку оформив би за всіма правилами ще до того, як вистигла перша партія препарату. А в усьому світі діє пріоритет тільки авторського або патентного свідоцтва.

— Але ж у Лижина датовано в лабораторному журналі кожний дослід!

— Не має значення.