Читати книгу - "Очікування шторму"

— Може, допитаємо?

— Цього не можна зробити. Сьогодні вранці, за сніданком, Георгець проковтнув отруту.

Золотухін присвиснув од здивування.

— Не знаю, де вже він беріг ціанистий калій. Не могли ж його підкинути тут, у нас! У своїй установі! Але він випив отруту з чаєм, спочатку апетитно поснідавши. Ця деталь насторожує.

— Треба перевірити відбитки пальців на посуді, — рішуче запропонував Золотухін.

Каїров махнув рукою:

— А… Щоб підкинути отруту в чай, не обов'язково торкатися чашки. Дошкільнята такими справами не займаються. Ось що, любий мій Золотухін, пиши оголошення.

У ті часи членський квиток Товариства Червоного Хреста й Червоного Півмісяця був документом, цілком достатнім для того, щоб, глянувши на нього, вам видали кореспонденцію «до запитання».

Через два дні після того, як оголошення з'явилося на роті поблизу рибної крамниці, що стоїть біля колгоспного ринку, Золотухін показав дівчині з пошти, яка сиділа за широким розколотим склом, членський квиток Лазарева Юрія Михайловича й чемно поцікавився, чи не надходило що-небудь на це ім'я.

Признатися, Золотухін був безсилий приховати здивування, коли дівчина привітно поклала перед ним п'ять листів. Досить було одного погляду, щоб збагнути — листи писали різні люди.

Проте чемність — над усе. Золотухін відповів усмішкою на усмішку дівчини з пошти. Й поспішив до Каїрова.

Отже, листів було п'ять.

Відкрили першого:

«Ми, члени краєзнавчого гуртка школи № 8, прочитавши ваше оголошення, вирішили встановити з вами контакт, але не для купівлі чи продажу старовинних монет і медалей. А для взаємного обміну медалями й монетами… З піонерським привітом…»

Другий:

«Товаришу Лазарєв!

У нас на горищі лежать якісь книги, на яких зображено монети й медалі. Та книги ці не російські. Якою ж мовою, не знаю. Якщо вони вам потрібні, віддам їх задарма. Василенко, працюю токарем».

Третій лист був своєрідний:

«Дайте відповідь на одне питання, громадянине Лазарєв, чому трапляється так, що в той час, коли вся країна й весь народ напружують сили на створення важкої індустрії, знаходяться люди, що не допомагають країні й народу у гігантському будівництві, а закопуються в міщанській трухлявині й вишукують різні монети й медалі, відлиті за ненависного царського режиму? Недорізаний буржуй ви, громадянине Лазарєв».

Підпису, зрозуміло, нема. Зворотної адреси також.

У четвертому листі якийсь товариш Коблєв, шофер автобази райспоживспілки, пропонував товаришеві Лазареву черкеський кинджал у срібних піхвах. Кинджал старовинний… Але… Шофер Коблєв чесно признавався, що ні монет, ні медалей у нього немає.

«На пам'ять про мого покійного чоловіка я бережу колекцію монет, зібрану ним у перші роки спільного життя. Це велика колекція. І я не дуже розуміюся на ній, але пам'ятаю, що серед монет є навіть луїдор часів Людовіка XIV, яким чоловік мій дуже пишався. У вільний час можете відвідати мене, в другій половині дня — я завжди вдома. Адреса: вулиця Мойка, 16, кв. 41. Сєдих Ольга Павлівна».

Каїрову було над чим замислитися. Золотухін сказав:

— У цьому весь фокус. Лазарєв один, а адресатів у місті, де населення триста тисяч, не рахуючи приїжджих… Адресатів може бути скільки завгодно. Я не здивуюся, якщо завтра мила дівчина запропонує десяток листів.

Звичайно, Золотухін перебільшував. На другий день дівчина з пошти поклала перед ним чотири листи, на третій день також чотири. Більше листів поки що не надходило.

Тринадцять листів! Фатальне число. Не будемо наводити тут зміст останніх листів. Перші п'ять достатньо характеризують кореспонденцію, що надійшла на ім'я Лазарєва Юрія Михайловича.

— Знаєш що, — сказав Каїров Золотухіну, — Козяков, очевидно, повідомив Волгіну не весь пароль, а тільки першу його частину.

— Не бачу сенсу, — заперечив Золотухін. — Я схильний думати, що Волгін не встиг розповісти все Кравцю. Чи Кравець забувся. Був би Кость живий… Я одне не розумію: чому його тоді знову понесло в гори?

— Я розмовляв з Кравцем по телефону. У нього склалося враження, що Волгін повернувся через цю дівчинку, через Анастасію. І Кравець не міг заборонити йому. Оскільки завдання не було виконане до кінця, він мав усі підстави повернутися в гори. Це було його право на ризик, справа професійної честі.

— Так. Я знав Костя. Якщо він покохав, значить, дівчина заслуговувала на це.

Хвилину мовчали. Може, як данина поваги до загиблого товариша. Може, це сталося само собою.

— Так, любий Золотухін, усе-таки мені здається, що Козяков повідомив Волгіну першу половину пароля, другу він повідомив іншій людині, яка повинна була їхати потайки від Волгіна і навіть стежити за ним. Очевидно, цією людиною був Требухов. У момент, коли Волгін отримав би кореспонденцію «до запитання», вони зустрілися б, і той, другий, вибрав би потрібний лист. Бо він знав умовні слова, яких не знаємо ми. Вихід один. Листів усього тринадцять. Піонери не беруться до уваги і будівельник індустрії теж. Залишається одинадцять листів. Слід уточнити, що за люди їхні автори. Дій.

На столі під папками лежали аркуші, списані Графом Бокаловим. І коли Золотухін пішов, Каїров узяв папки й підсунув аркуші до себе.

Граф писав широким почерком, злегка нахиленим уліво, жирно вмочуючи перо в чорнило, й тому літери виходили соковитими і