Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

«Ми вихопились на узгір’я і вдерлися в їхні окопи. Як бури побачили, що вже наша взяла, покидали вони рушниці, попадали навколішки й попіднімали руки вгору, благаючи пощади. Ну, ми й дали їм пощади – довгою ложкою».

«Довга ложка» – це багнет. Листа надруковано в лондонській «Лойдз віклі» за ті дні. І той самий номер цілком несвідомо іронізує, друкуючи в тій самій шпальті гнівні й гіркі докори бурам за їхню нелюдську жорстокість!

Далі, на превелику всім нам шкоду, встряв і кайзер у гру, не навчившись її як слід. Під час заворушень у Шаньдуні вбито двох німецьких місіонерів, і він заправив за них надто велику пеню. Китай мусив сплатити самими грішми по сто тисяч доларів за кожного, а понад те віддати дванадцять миль території з кількома мільйонами людності, вартих двадцяти мільйонів доларів, та ще поставити пам’ятника загиблим і християнського храма, хоч китайці й без тих дорогих споруд напевне довго пам’ятали б місіонерів. Це був дуже поганий хід у грі. Поганий тому, що не одурив, не міг, не може й ніколи не зможе одурити того, хто сидить у темряві. Бо він зна, що з нього здерли забагато. Він зна, що місіонер, як і будь-хто, вартий лиш стільки, скільки треба витратити, щоб його замінити. Місіонер корисна людина, але ж не менш корисні й лікар, і урядовець, і журналіст; однак справедливий імператор не правитиме за них воєнної ціни. Ретельний, справний рядовий місіонер, як і ретельний, справний провінційний журналіст, вартий, безперечно, немало, але щоб вони були неоціненні, то ні. Ми шануємо такого журналіста й шкодуємо, його втративши; але дванадцять миль території, церква й цілий капітал готівкою здались би нам трохи завеликим відшкодуванням за таку втрату – тобто якби це був журналіст-китаєць і платити за нього довелося нам. Ну як таки правити стільки за журналіста чи місіонера, коли навіть короля завалящого можна добути дешевше! Ні, таки зле заграв кайзер. Правда, він одержав те, що вимагав; але ж це спричинило заворушення в Китаї, підняло грізне повстання китайських патріотів-«боксерів», що їх стільки у нас паплюжать. І недешево стало те Німеччині та й іншим сіячам поступу й дарів цивілізації. Хоч кайзер і загріб банк, та однаково заграв він кепсько, бо така гра не могла не справити лихого враження на людей, що сидять у темряві в Китаї. Вони ж обмислять усе і, напевне, скажуть так: «Цивілізація діло дуже гарне й спасенне, принаймні така в неї слава; але чи по наших вона достатках? Є он багаті китайці, то їм, може, і стало б коштів на таку розкіш; тільки ж пеню цю не на них накладено, а на шаньдунських селян, і це селяни мусять сплатити ті величезні гроші, а заробляють вони всього чотири центи денно. То чи ця цивілізація краща за нашу, чистіша, вища, шляхетніша? Чи це не зажерливість? Не здирство? Хіба Німеччина заправила б з Америки двісті тисяч доларів за двох місіонерів, хіба стромляла б їй під ніс свого залізного кулака, хіба послала б до Америки військові кораблі та солдатів, наказавши: «Заберіть у них за наших місіонерів ще й дванадцять миль землі, вартістю двадцять мільйонів доларів, та примусьте тих американських хлопів поставити пам’ятника місіонерам і християнського храма, щоби їх пам’ятали»? І невже б потім Німеччина сказала своїм солдатам: «Пройдіть по Америці й убивайте без ніякої пощади; нехай імення німця стане там пострахом на тисячу років, як у нас імення гунна! Пройдіть по великій республіці і вбивайте без ліку, прорубуйте шлях нашій зневаженій вірі крізь їхні серця й печінки!» Невже Німеччина вчинила б так із Америкою, з Англією, Францією, Росією? Чи тільки з безсилим Китаєм могла вона так учинити, беручи приклад із слона, що напав на польових мишок? Тож чи варт нам купувати пай у цій цивілізації? Цивілізації, що назвала Наполеона грабіжником за вивезених з Венеції бронзових коней, а сама розкрадає старовинні астрономічні пристрої з наших мурів та розпускає своє військо на грабунки, мов звичайнісіньких розбійників,– адже грабують усі вояки, опріч американців,– та штурмує (знов же за винятком американців) пойняті жахом села, щоб день у день слати на батьківщину радісіньким редакціям газет ось такі телеграми: «Втрати китайців – 450 забитих, у нас поранено одного офіцера та двох рядових. Завтра виступаємо на сусіднє селище, де, як повідомляє розвідка, діється різанина». Чи по нашій же кишені така цивілізація?

А потім треба ще й Росії заграти по-дурному. Вона раз чи двічі зачіпає Англію,– а той, хто сидить у темряві, все бачить і мотає на вус; за моральною підтримкою Франції й Німеччини вона відбирає в Японії тяжко здобутий військовий трофей, рясно злитий китайською кров’ю,– Порт-Артур,– а він знову все бачить і мотає на вус; далі вона захоплює Маньчжурію, плюндрує тамтешні села, загачує велику маньчжурську ріку роздутими трупами вимордуваних без ліку селян,– а він знов усе бачить і в подиві мотає на вус. І, мабуть, думає: «А ось іще одна цивілізована держава із знаменом князя миру в одній руці й з грабіжницьким міхом та ножакою в другій. Невже немає нам іншого рятунку, як прийняти цю цивілізацію та піднятись... даруйте, спуститись до її рівня?»

Та ось виходить на кін Америка, і наш Головний Гравець 63 теж грає кепсько – не краще, ніж п. Чемберлен заграв у Південній Африці. Це була помилка, до того ж зовсім несподівана від гравця, що так добре заграв був на Кубі. Там він провадив звичайну американську гру, за американськими правилами, і виграш був певний, бо то гра безпрограшна. Наш Головний Гравець сказав про Кубу: «Ось пригноблена й самотня маленька нація, повна зваги вибороти собі волю. Підтримаймо ж її своїми козирями - сімдесятьма мільйонами щирих прихильників та всією потугою Сполучених Штатів. Нумо ж до гри!» Ніхто не міг побити такої карти, крім хіба цілої об’єднаної Європи; а Європи ніщо не спроможне об’єднати. З Кубою наш Гравець учинив, як веліли наші великі традиції, вчинив так, що ми глибоко пишалися ним і тим прикрим невдоволенням, яке гра його збудила в континентальній Європі. Високе натхнення підказало йому грізні слова про те, що збройна анексія буде «актом злочинної агресії», і ця заява пролунала