Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Я висадила його у Вінберзі коло залізничної станції.

— Дякую, Джуліє, що підвезли, — кивнув він головою, — це дуже мило з вашого боку.

Тоді він уперше назвав мене на ім’я. Я могла б відповісти: «Бувайте!» Могла б відповісти: «Ви з Джоном повинні зазирнути до мене». Але не сказала. Просто махнула рукою і поїхала.

«Яка ницість! — дорікала я собі. — Яка черствість! Чому я така сувора до нього, до них обох?»

І справді, чому я була і є така критична до Джона? Принаймні він доглядав свого батька. Принаймні, якби сталась якась біда, батько мав би плече, на яке можна спертися. Це більше, ніж можна було б сказати про мене. Мій батько — вам, мабуть, нецікаво, з якої речі, але дозвольте мені все-таки сказати, — мій батько саме тієї пори був у приватному санаторії неподалік від Порт-Елізабет. Його одяг замкнули, він і вдень, і вночі не мав що вдягти на себе, крім піжами, халата і капців. І його тримали на крапельницях і транквілізаторах. А чому? Просто задля зручності медсестер, щоб йому можна було дати раду. Адже, якщо не дати йому пігулок, він шаленів і заходився криком.

[Тиша.]

— Як ви думаєте, Джон любив свого батька?

— Хлопці люблять матерів, а не батьків. Хіба ви не знаєте про Фрейда? Хлопці ненавидять батьків і хочуть замінити їх як об’єкт любові матерів. Ні, Джон, звичайно, не любив батька, він не любив нікого, він не створений для любові. Але відчував провину перед батьком. Почувався винним і тому належно поводився. З певними недоглядами.

Я вже казала вам про свого батька. Він народився 1905-го, тож тієї пори, про яку ми говоримо, йому було під сімдесят, і розум покинув його. Він забув, хто він, забув ті зародки англійської мови, яких навчився, коли приїхав до Південної Африки. З медсестрами він розмовляв інколи німецькою, інколи мадярською, тож вони не розуміли ані слова. Він був переконаний, що він у концтаборі на Мадагаскарі. Нацисти захопили Мадагаскар, думав він, і перетворили його в Strafkolonie[48] для євреїв. Не завжди він пам’ятав, і хто я. Під час одного з моїх візитів він сприйняв мене за свою сестру Труді, мою тітку, якої я ніколи не бачила, але яка була трохи схожа на мене. Хотів, щоб я пішла до коменданта в’язниці й попросила за нього. «Ich bin der Erstgeborene», «Я первонароджений», — усякчас приказував він. Якщо der Erstgeborene не дозволять працювати (за фахом мій батько був ювелір і огранював діаманти), то як виживе його родина?

Ось чому я тут. Ось чому я терапевт. Через те, що я бачила в санаторії. Щоб урятувати людей від такого ставлення, якого зазнає там мій батько.

Гроші, за які мого батька тримали в санаторії, давав мій брат, його син. Брат побожно провідував батька щотижня, дарма що той упізнавав його лиш інколи. Для душі це має значення, мій брат узяв на себе тягар догляду. Для душі це має значення, а я покинула батька. А я ж була його улюбленою дитиною, я, його кохана Джулія, така гарненька, тямуща, ніжна.

Знаєте, на що я сподіваюся, незважаючи на це все? Сподіваюся, що в потойбічному житті ми матимемо шанс, кожен із нас, попросити прощення в людей, яких ми кривдили. Повірте, мені доведеться просити прощення в дуже багатьох.

Досить про батьків. Дозвольте мені повернутися до моєї розповіді про Джулію та її адюльтер, розповіді, задля якої ви їхали так далеко.

Одного дня мій чоловік заявив, що полетить до Гонконгу для переговорів із заокеанськими партнерами його фірми.

— Як довго тебе не буде? — запитала я.

— Тиждень, — відповів він. — Може, на день-два довше, якщо переговори пройдуть добре.

Потім я вже й не думала про те, як раптом незадовго до від’їзду мені зателефонувала дружина одного з його колег: чи беру я вечірню сукню для поїздки до Гонконгу? Тільки Марк летить до Гонконгу, відповіла я, я не їду з ним. Ох, зітхнула вона, а я думала, що всіх дружин запросили.

Коли Марк прийшов додому, я заговорила про це.

— Щойно телефонувала Джун, — заявила я, — і сказала, що летить з Алістером до Гонконгу. Й додала, що запросили всіх дружин.

— Дружин запросили, але фірма за них не платить, — відповів Марк. — Невже ти справді хочеш їхати аж до Гонконгу і сидіти в готелі з купкою дружин співробітників фірми й базікати про погоду? Гонконг цієї пори року — наче душна парна. А що ти робитимеш із Кріссі? Невже і її хочеш узяти?

— Я анітрохи не хочу їхати до Гонконгу й сидіти там у готелі з верескливою дитиною, — відповіла я. — Я просто хочу знати, що до чого. Щоб я не почувалася приниженою, коли дзвонять твої друзі.

— Що ж, тепер ти знаєш, що до чого.

Він помилявся. Я не знала. Але могла б припускати. Зокрема могла припустити, що до Гонконгу їде і його подруга з Дурбана. Відтоді я з Марком була холодна, мов крижина. «Треба поставити хрест, падлюко, на будь-яких твоїх уявленнях, ніби твої позашлюбні походеньки збуджують мене!» Отак я тоді думала про себе.

— Невже це все через Гонконг? — запитав він мене, коли до нього нарешті почало доходити. — Якщо хочеш летіти до Гонконгу, ради Бога, лише скажи слово замість тинятися будинком, наче тигр із розладом шлунку.

— І яким має бути те слово? «Будь ласка»? Ні, я нізащо не поїду з тобою до Гонконгу. Я тільки нудитимусь, як ти кажеш, сидячи і плещучи язиками з дружинами, тим часом як чоловіки десь зібралися й вирішують майбутнє світу. Я буду щасливіша тут, удома, доглядаючи нашу дитину.

Отака була ситуація між нами, коли Марк полетів до Гонконгу.

— Стривайте, я заплутався. Про який час ми говоримо? Коли відбулася та поїздка до Гонконгу?

— Мабуть, десь 1973 року, на початку того року, точної дати я назвати не можу.

— Тож ви і Джон Кутзее бачились…

— Ні. Ми не бачились. Ви запитали на початку, як я зустрілася з Джоном, і я розповіла вам. То був початок розповіді. А тепер ми підходимо до кінця розповіді, а саме: до того, як наші стосунки тяглися далі, а потім зійшли нанівець.

А де ж головна частина розповіді, запитаєте ви. Немає головної частини. Я не можу розповісти про головну частину, бо її немає. Це розповідь без головної частини.