Читати книгу - "Порожнеча, Liia Hill"

 Я багато що не пам'ятаю з дитинства. Але дещо пам'ятаю виразно. Як наприклад мама, яка навчалась в іншому місті, не озираючись залишала мене, доганяючу її по дорозі, заплакану і прохаючу не їхати. Мені здавалось, що вона мене зовсім не любила і я не розуміла чому. Та у мене була бабуся, яка завжди була поруч, тому я не відчувала, що я самотня. Тато.... тато... він сильно любив маму. Мене він також любив. Та здавалось, що не на стільки сильно, щоб приділяти мені час. Там десь ще був мій рідний чужий брат... десь там далеко...

 Моє дитинство було не гарним і не поганим. Воно було порожнім на теплі емоції від рідних. Пам'ятаю як старалась гарно навчатись, щоб батьків не розчарувати. І не розчарувала, навчалась на відмінно. Але після восьми років навчання в школі, не захотіла більше лишатись вдома. Та й батьки не наполягали. Тому вирішила продовжувати навчання в місті, вступила до медичного коледжу, з'явилось багато друзів. Додому приїздила рідко, батьки віддалялись. Я швидко стала самостійною. І мені це подобалось... 

 Після навчання інше місто, робота. І звісно кохання. Те єдине і сильне, яке було в моєму житті. Ні, звісно були симпатії, але вони були як спалахи, яскраві і не довгі. А Він змушував моє серце битись частіше і мені хотілось вірити, що це було навзаєм. І тільки потім, з часом, я зрозуміла, що часто ми приймаємо бажане за дійсність. Але то було потім... 

 А поки  весілля, діти і здавалось, що весь світ почекає. Було по різному, молоді, закохані і юні. Ми не стояли міцно на ногах, тому деякий час батьки чоловіка були поруч, допомагали "як могли". І зараз я можу точно сказати, що батьки і дорослі діти повинні жити окремо, тоді в їх відносинах не буде надлому, а для цього треба подорослішати і жити не тільки емоціями, а мати тверду поверхню під ногами. 

 Але головного ми не втратили. МИ з коханим завжди підтримували один одного і змогли подолати труднощі. Діти виросли. Вони перевершили всі наші сподівання і стали чудовими людьми. Ми завжди намагались бути командою і щиро вірили, що вони відчували нашу підтримку і любов. 

 І от, коли діти пішли своєю стежиною, щось в мені зламалось. Мені здавалось чоловік став жити своє окреме життя. Але згодом я зрозуміла, що ми обоє були заклопотані і не помічали як віддаляємось один від одного. І тільки зараз я розумію, що мені не вистачало його уваги, ніжності і обіймів. Я довго боролась за його прихильність, допоки не вигоріла...

 І прийшла... ВІЙНА... морок в душі і в країні... страх не подолати це все... нерозуміння, що відбувається... куди рухатись і як найти новий сенс свого життя... страх за дітей і їх майбутнє... сподівання на краще...

Як подолати порожнечу, яка тебе заповнює?... 

А потім життя в іншій країні, чужій і далекій....