Читати книгу - "Порожнеча, Liia Hill"

Пройшов час... багато часу... здається вічність. 

 Стає тільки гірше... не бачу виходу зі стану який рве душу і затягує тебе в темряву. Відчуття самотності і не розуміння, що з цим всим робити. Стан наче б то стоїш в кімнаті з великою кількістю дверей і не знаєш яку відкрити. Боїшся ступити не туди, боїшся навіть спробувати...

 Іноді від людини залишається одна оболонка. Вона встає вранці, надягає чергову посмішку, ходить на роботу, за покупками, гуляє, зустрічається з друзями словом, «живе». І ніхто й не здогадується, що в оболонці цієї людини живої давно немає. Людина на вигляд колишня, а серце розбите так, що не відновиш. 

 Розбита всередині людина, вона звичайнісінька на вигляд і життя веде звичайне, а багатьом навіть здається, що щасливе. Вона так захищає свою порожнечу і рани, до яких краще не торкатися нікому. Приходить розуміння, що більше не витягуєш, що потрібно щось робити. Але що?...все байдуже, нічого не цікавить, нема ніяких відчуттів. Все, що колись було твоїм, розсипалось на маленькі часточки і розлетілось по всесвіту. 

 Вчора подзвонив чоловік і сказав, що я повинна навчитись жити самостійно. Ми ще одружені а вже здається чужі і далекі... 

 Недавно усвідомила, що більше не кохаю. Спілкування на рівні друзів, без звинувачень і обіцянок, з підтримкою психічного стану один одного на скільки це можливо...

 Хотілось би звернути все це на відстань та війну. А може  просто не можливо склеїти те що розбилось вже давно. І тому мені так страшно закрити ті двері з минулого і залишитись в повній темряві не відкривши інші, бо ще десь, дуже дуже далеко в середині мене ще тліє крихітна надія на порятунок....