Читати книгу - "Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз"

Кажуть, якщо турбує нав'язлива думка, її слід записати та відпустити у вільне плавання. Тоді думка може повернутися, але вже іншою, збагаченою емоціями читача. 

Я довго вагався, і ще й досі вагаюся, чи варто записувати те, що я задумав, надто тема заїжджена й скандальна, може не відповідати суспільному запиту, бути не на тему і взагалі, коли ця історія діставалась мені як інтерв'ю, мій співрозмовник навіть не думав, що волею випадку опинився поруч з людиною, яка може бути трішки письменником, публіцистом, або навіть поетом, не по факту, а по суті. Оскар Уайльд колись казав: в той момент, коли художник помічає те, чого хочуть інші люди, і намагається надавати попит, він перестає бути художником. 

Я знову беру до рук пензлик. Знову сідаю перед мольбертом. Пробачте за чорно-білий стиль. Сподіваюсь у ваших серцях він стане кольоровим, адже насправді він таким і є — кольору веселки, і навіть більше, значно більше. Салют. 

Та подія сталася не так давно, я тоді якраз збирався порибалити. Порибалити хотілося з човна. Початок червня, зняті всі нерестові заборони, звична для рибалок літньо-осіння безбар'єрність, називається лови де хочеш і як хочеш, вважай тільки на розмір, не бери з собою понад три кілограми, а краще взагалі нічого не бери, краще відпускай свій улов, кайфуй, лови сонячні промені й свіжі ранки, вдихай світанковий туман, що падає росою на траву, їж консерви, головне не рибні, пий гарячу каву з полуничним смаком, головне не думай, ні про що не думай, оскільки на рибалці не думають, тут живуть, причому кожною клітиною. 

Щільний графік роботи й сімейні обставини не дають мені змоги вибиратися на рибалку так часто, як би мені того хотілося. Тому, коли моє авто виїжджало за межі повсякденних доріг, по маршруту Тернопіль - Івачів, я почувався щасливим.  

Коли все тільки починається, уява, ця вічна мандрівниця в часі, малює в голові яскраві картини майбутніх чудових моментів. Це знайоме відчуття не лише рибалкам, а й кожному, хто виривається за межі свого звичного простору. Той, хто за власним бажанням залишає буденність і налаштовується на позитив, наприклад, на початку відпустки, коли за горизонтом чекають спека й море, точно зрозуміє, про що я говорю. 

На вулиці сіріло. Типовий недільний ранок, дороги пусті, хоч бери і танцюй вальс, автівка почувалася просто чудово, тому за тридцять хвилин я вже був на місці. Велике озеро вкривали дрібні брижі. Люблю івачівську водойму. Тут як в акваріумі, видно все, що відбувається під водою, а відбувається там багато всього цікавого. Розчарування прийшло відразу як тільки я виліз з автівки, на пристані турбази «Лісова» залишився лише єдиний човен, і то в ньому стояв чужий наплічник, що означало тільки одне — сьогодні я буду ловити з берега. Настрій потух, я дістав з багажника вудочку, закрив автівку і, втупившись в землю, повільно побрів в сторону дерев'яних місточків, з надією, що хоч один буде вільний. 

Раптом на мене наскочив чоловік і ледь не збив мене з ніг. 

Чоловік перепросив, у світлі ранкового сонця риси його лиця здавалися геть дитячими, хоча сивина, що пробиралась з під кепки, говорила протилежне. Вочевидь, це власник наплічника, подумав я, щасливець, якому дістався останній човен. Вибачення я прийняв, сказав, що буває, що всі ми рибалки трохи неуважні, надто коли поспішаємо і вже зібрався йти до намічених містків, як з-за спини почулося: 

— Зачекайте, ви хотіли цей човен? 

— Так, хотів, але не встиг, як бачите. — З іронічною усмішкою відповів я. 

— Послухайте, — чоловік вийшов з човна, — сідайте зі мною, місця тут багато, можна порибалити разом. 

Я задумався: з тобою, кажеш, та ні, не дуже хочеться комусь заважати чи створювати конкуренцію, але ідея була непоганою, враховуючи моє бажання порибалити з човна. Та все ж я відмовив: 

— Дякую, не думаю, що нам вдвох буде зручно. Ми навіть не знайомі. 

Чоловік підійшов ближче. Брюнет. Високий на зріст, спортивної тілобудови. Триденна густа щетина і сивина, що павутиною впліталась у чорні кучері на висках. Вигляд дещо стомлений, погляд меланхолійно-серйозний, але з дитячою наївністю, її не прибереш, ні часом, ні обставинами. 

— В тім то і річ, що не знайомі, мені конче необхідно поговорити, питання дуже делікатне, особисте і навіть душевне, а з ким, як не з незнайомцем можна поговорити про таке? Розумієте? 

Його очі стали вологими. Він підняв праву руку, стиснув її в кулак і вдарив себе в груди:  

— Вона ось тут, розумієте, ось тут. — В такт з глухими ударами блиснула на пальці обручка, наче зірка білим золотом, чи далека планета, але точно не Марс, бо він близький і світиться червоним світлом. 

Знову в моїй голові почався внутрішній діалог. Дивний ти, чоловіче, хто вона? Виразка? Пухлина? Може глисти тебе замучили чи горілка? Точно! Вчора ж була субота, мабуть, перебрав, посварився з жінкою чи з коханкою, мабуть, таки з останньою, бо вона завжди ближче до душі, раз кажеш що справа душевна. А може ти військовий і хочеш розповісти мені все те, що не можна говорити навіть найближчим? Та я і так знаю, може геть не так, як ти, проте в усіх нас зараз щось живе у грудях, схоже на камінь, бо перебувати в умовах перманентного стресу ой як нелегко, тим паче стільки часу, часу без видимого кінця. 

— Чим я можу вам допомогти? – Запитав я, але вже вголос. 

— Вислухайте мене, хочете, я вам заплачу скільки скажете, яка у вас зарплата? 

— Ось грошей точно не потрібно, залиште їх собі, всі ми люди, я розумію, як хочеться іноді поговорити з кимось випадковим, в самого не раз виникало таке бажання, можливо саме для цього створені групи знайомств в мережі, але люди перетворили їх на онлайн-борделі, тому всі теми там зводиться до одного й того ж. 

В мого співрозмовника просвітліли очі. 

— Борделі, кажете, мабуть, це не так вже й погано...То що, ви сідаєте зі мною в човен? 

Я, нічого не відповівши, зайняв своє місце на лавці веслувальника. Люблю веслувати. Це добре тренує м'язи спини.