Читати книгу - "Даринка, Moon Grey"

Навіщо ти мене народила?! - Донька жбурнула камінням слів у матір.

- Бо всі народжують.

Мати спокійно вишивала, а подумки визбирала каміння і відсунула за спину, де височів пагорб.

- Ти ж в нас не всі. То нащо? Я тебе не просила! - Лізанька не стишила крик, попри почутий гомін за дверима. Вона нервово металась по кімнатці, розводячи артистично руками і звертаючись на невидиму публіку:

- А тепер вона сидить ви-ши-ва-є! Коли навколо рвуться бомби.

- Не перебільшуй.

- Яааа?!! - Перейшла на виск донька, зірвала голос і далі засипіла, - я не перебільшую! В нас немає спокійної домівки, авто, щоб виїхати, всих забрали на війну, а ти ви-ши-ва-єш. Кому це потрібно? - Лізанька рвучко підскочила, вирвала п'яльця з рук матері і кинула в куток.

Матір потемніла в очах, але стрималась. Поволі встала, пішла в куток підняти вишивку. Повернулась на розстелений матрас і відповіла:

- Мені треба. Виростеш- зрозумієш, в тебе інший вік.

- Мамо, мені 28! Я... - задзвонив мобільний і донька кинулась туди, звідкий йшов звук.

Мати усміхнулась і внутрішнє сяйво знову висвітлило обличчя, очі і смуток минув. Вона не слухала розмову, та уривки слів долітали:

- Так....давай..... в мене ще трохи є... скільки можуть? .... гаразд. - Дівчина завершила розмову. Стискала телефон і мовчки дивилась на матір.

Та, відчувши погляд, не підняла голови:

- Вирішила- йди. Пробуй. Захочеш, то зміниш рішення. Ти ж сама знаєш...

- "… треба тільки скласти план відходу." - Закінчили вони разом і вже обидві розсміялись.

Речей було мало, отже Ліза зібралась швидко. Вже на порозі будиночку для переселенців донька повернулась і вони з матір'ю зустрілись очима.

- "Мам, я знаю відповідь."

- "Я знаю, що ти знаєш. Адже ти не питала в мене, чи прийти. Ти мене обрала, щоб прийти".

- " Мам"- відповіла повними сліз очима.

Широко відкрила їх, щоб ті краплі не викотились і додала вголос:

- Бувай.

- Щасти.

За тонкою перегородкою шептались сусідки, що вже багато бачили на віку:

- Ти бач, отак розстались, - зітхнула одна.

- Угу. Як не мати наче. "Щасти" і все.

- Пішли в чергу, скоро обід.

- Вам щось принести? - Голосно гукнула від дверей вже одна з двох жінок у віці, - дочка ж кинула вас.

- "то й що? В мене є ноги, я сходжу. Це ви хочете, щоб я молодша за вас збігала і вам принесла" - пронеслась думка стареньких мимо Віри. А вголос сказала:

- Не турбуйтесь, дякую.

- Свята та божа, - пролунало вже за дверима. - Ага, ага, от торкнеться щось страшне, заспіває тоді... - вторив другий голос.

- Щось ви сьогодні неважно виглядите,- звернувсь хтось точно до них, бо далі пішов сплеск жалоб.

За мить двері прочинились , просунулась ніжка, далі двері повільно почали розкриватись ще ширше. Показались дві дитячі ручки з об'ємними  пакетами. Віра схопилась з матрасу і вмить притримала двері стегном, а з рук дитини підхопила важкі пакети.

- Пані Віро, мама з Лізою пішли. А я ось, Ліза сказала віднести, - мала розкрила пакет, там стояли судки. Вона привідкрила один і звідти полинув аромат борщу. Віра зняла кришку, а там гарячий борщ наче ще кипів.

- Ви що його щойно з плити зняли? - Чудувалась жінка.

- Ніт. Матінка його в ковдру вкутала.

- Он як! - Засміялась Віра, - ну що, я накриваю, будем обідати?

- Я не хо. Але, мабуть, що тра.

- Звісно, що тра. - Жінка мала коріння з Заходу України. Серце аж тьохкає, коли чує рідну говірку, а в грудіх тепло розливається, вся постать стає вищою, стрункішою, коли чуєш "Пані Віро". Хоча, на її родіні давно так не говорять. Знищене було. А тепер от чує: "пані".

Віра перебирала думки та готувала стіл до обіду. Даринка підійшла до неї, просунула обережно голову жінці під руку, повернула личко і хитрющими очима зазирнула в саму душу:

- Ви ж потурбуєтесь про мене? Я вам буду допомагати. - Дівчинка була щирою, маленьке дитяче обличчя здавалось наївним, але очі... Очі дуже пильно стежили за виразом очей жінки, це не була звичайна цікавість. Так заглядає беззахисна тендітна душа в пошуках прихистку. Коли обставини змушують змінити все, що було до цього і навіть маму.

Віра усміхнулась, в її кутиках очей з'явились зморщечки, вона підняла брову і теж хитро провела погляд на малу лисичку, і,  щиро, женучи геть погані думки цих обставин, мовила ніжно і водночас з стверджуюче серйозним наміром:

- Прошу, будь зі мною. Адже мені дуже потрібна така чарівна подруга.

Віра вже знала всю ситуацію. З язика ледь не злетіло "відповідальна", бо це б наклало кайдани на малу.

Війна кожного торкнулась. Дівчинка гайнула до пакетів. Жінка стояла вклякши від думок і того гарно замаскованого страху, який побачила глибоко в маленьких оченятах.

- Тоді прийміть ось оце. - Даринка тримала свій смартфон з відкритою Дією.

Запит вже давно був оформлений, ще коли тягнулись шість годин довжиною в кілометр в однім темнім вагоні.

Мала просто чекала обмін даними. Така була домовленість, що дитина сама вирішить закінчити справу її власним підтвердженням.

Звісно, що вона не вирішувала, мала це чудово знала, але її прохання для її матері мало велике значення.

Віра взяла свій смартфон, свайпнула, прийняла обмін даними і підтвердила форму тимчасової опіки.

Вона чекала, що дівчинка зараз обійме її чи щось таке, але її нова донька стримано, по-дорослому мовила: "Дякую" , сховала телефон в кишеню і простягнувши долоньки додала: " Давайте, я це розкладу, а ви гаряче нал'єте".

Віра передала серветки дитині, присіла, обійняла її і міцно притисла. Дівчинка стояла, слухаючи своє та тимчасової мами серце. Вони спілкувались, перебиваючи одне одного, наче століттями не бачились. За якусь мить обидва серця заспокоїлись і стали перестукуватись в унісон.

Жінка не відпускала малу. Чомусь вважала, що не час. Даринка в цю ж мить схилила голівку на плече Віри, ковзнула по ньому повертаючи ротик до вуха жінки: