Читати книгу - "Серце серед кісток, Рубен Гримар"

- Жанр: 📖 Фентезі
- Автор: Рубен Гримар
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На палубі «Сутінкової Лілії» лунали крики — не співи переможців, а гарчання зрадників, п’яних власною злістю. Дерев’яні дошки дрижали під ногами, гупали важкі чоботи, блищали клинки, але найгучніше било в скроні зрадливе: «Це кінець».
Капітанеса Леора де Вальмонт стояла спиною до реї, одна проти всіх, із рапірою в руці. Її біла сорочка була розірвана на плечі, кров змішалась із пороховою сажею. Капелюх зі страусиним пір’ям давно зник у вихорі вітру, темне волосся плуталося в очах, мов хвилі у штормі.
Перед нею стояли її люди. Її екіпаж. Зубаті, обпалені, очі повні ненависті й голоду. Колишні каторжники, найманці, сироти війни. Вона дала їм дім. Дала море. Дала свободу.
А вони — тепер дивилися на неї, мов на здобич.
— Здавайся, капітане! — гукнув Тарг, боцман, який ще вчора пив за її здоров’я, аж вуса мокріли від рому. Тепер його обличчя було спотворене чи то рішучістю, чи страхом. — Цей корабель вже не твій!
Він зробив крок уперед, важко спираючись на абордажну сокиру. Очі блищали — не від відваги, а від жадоби. Як у пса, що вперше вкусив за руку господаря — і смак крові йому сподобався.
— Я витягла тебе з гнилої в’язниці Кальмарової затоки, — мовила Леора. Голос її був тихим, але кожне слово вгризалося в плоть. — Ти смердів гнилизною й жалем. Ти був живим трупом, Тарже. А тепер стоїш тут, тримаєш зброю… проти мене?
— Я стою тут, бо ти більше не капітан. Ти — аристократка з мріями. А ми — виживаємо. Як уміємо, — процідив він.
Леора усміхнулась. Та усмішка не мала тепла — лише присмак старого болю. Вона провела поглядом по обличчях, що тепер були чужими. А колись… вона вірила в них. У кожного з них.
Її кров — на їхніх руках. Їхнє спасіння — її вина.
Паруси горіли. Прапор — чорний із золотою лілеєю — тлів, мов присяга, про яку всі забули.
— Більше не капітан… — прошепотіла вона й повільно підняла рапіру. Сталь не виблискувала — вона поглинула світло. — Я — море. Я — буря, що вас породила.
Вітер здійняв волосся, немов чорні крила за плечима.
— А бурі не здаються.
Вона рвонулась уперед, мов блискавка, не вагаючись ні на мить. Рапіра блиснула холодом сталі — і вже перетнула горло першого, хто насмілився ступити ближче. Кров бризнула червоним вогнем, а він захрипів, схопившись за розпороту шию.
Один.
Але їх було десятки. І в їхніх очах — жодного сумніву. Лише жага. Влада. Помста.
Рапіра застрягла в тілі наступного, і Леора відпустила її, не маючи часу виривати. В ту ж мить її ліве плече розірвала шабля — спалах болю сліпив, як грім. Вона похитнулась, та не впала.
— Живою! — ревів Тарг. — Хапайте її, пси! Вона потрібна нам живою!
«Живою…» — пронеслось у думках. Вони хочуть тримати її в кайданах. Зламати. Використати. А потім… викинути.
Ні.
Леора розвернулась, серце гупало в грудях, мов барабан бойового маршу. Кров уже стікала по ребрах, важко дихати, пальці тремтять… Та погляд — ясний, як ніколи.
Перед нею — край палуби. За ним — нічне море. Безкрає, чорне, мов ворог, і таке ж холодне.
Вона ступила на перила. Весь світ застиг.
Полум’я розривало небо. Паруси тріщали, як шкіра зрадника під батогом. У повітрі стояв запах диму, крові й недоказаних слів.
Море внизу світилось. Темне, глибоке. Мов чекало.
— Живою? — прошепотіла Леора, вуста розтягнулись у блідому, останньому усміху. — Ні. Вільною.
І вона стрибнула.
Тіло розсікло повітря, як стріла.
І хвиля обійняла її — крижана, байдужа, в’язка. Вода вдарила, мов камінь, та Леора не опиралась. Вона тонула — в тиші, у темряві, у свободі. Серце билося… ще. Ще.
Над нею залишився тільки корабель, що горів. Її дім. Її зрада. Її кінець.
А попереду…
Щось рухалось у глибині.
Темне. Старе. Неприродно тихе.
І… живе.
Серед мертвого.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серце серед кісток, Рубен Гримар», після закриття браузера.