Читати книгу - "Серце серед кісток, Рубен Гримар"

Світ був білим.

Не світлом — туманом. Густим, мов молоко, мов попіл. Він проникав у легені, у думки, у кістки. Ні неба, ні води, лише тиша й бліде марево, що хиталось перед очима.

Леора розплющила очі. Лежала на дерев’яній палубі — мокрій, старій, затягнутій сіллю і часом. Повітря було сире, крижане. Серце билося повільно, в ритмі прибою, якого вона не чула.

Вона хотіла підвестись — біль пронизав плече, нагадуючи про шаблю, про зраду, про все, що вона втратила.

Вона була жива. Жива… і на чужому кораблі.

— Не рухайся, — пролунав голос. Хрипкий, іронічний. Ніби хтось занадто довго не говорив, а тепер нарешті згадав, як це робиться. — Ти щойно випала з пекла. Не поспішай повертатись туди.

Леора різко підняла голову.

Перед нею стояв скелет у капітанському плащі, що розвівався у вологому вітрі. Його кістки були вибілені, але не старі. На голові — старий трикутний капелюх. Очі… точніше, порожні очниці, жевріли зеленим полум’ям.

У правій руці він тримав смичок від скрипки — довгий, тонкий, з темного дерева. Його кінчик світився, мов заточений кинжал.

— Ти… — почала Леора, але не знала, як закінчити. "Жах"? "Сон"? "Смерть"?

— Усе одразу, — втомлено зітхнув скелет і нахилив голову. — Але переважно — спаситель. Досить незвичний, погоджуюсь.

Він вклонився, мов на королівському балу, театрально, з притаманною лише мертвим вічною витонченістю.

— Я — капітан Дантес, — мовив він. Голос був рівний, але в ньому звучала дивна нотка — не то жарт, не то скорбота. — Точніше… був ним. Узяв собі ім’я мого капітана. Він загинув, а корабель залишився. Хтось мав узяти штурвал.

Леора мовчала. Слова не йшли до язика. М’язи слухались через силу. Вона почувалась так, ніби прокинулась у чужому сні. У сні, де світ став сірим, а смерть — елегантною.

— Ти… сам тут? — нарешті прошепотіла вона.

— Із живих — так. Із мертвих… — Дантес злегка повів плечем, наче йому стало трохи ніяково. — Компанія різна. Але мовчазна.

Вона дивилась на нього мовчки. Порожні очниці світилися зеленим вогнем, що не грів, але й не відштовхував. Його постава була рівною, впевненою, надто… живою. У цьому скелеті було більше гідності, ніж у багатьох, хто ще мав плоть.

"Мертвий. І все ж не розклався. Не згнив. Не втратив себе."

Її пальці судомно стисли вологі дошки палуби. Рука здригнулась, коли мозок нарешті наздогнав тіло: вона жива. Вижила. Але не врятована.

— Як довго я тут? — запитала вона, наче відчувши, що мовчання між ними розтягується, як мотузка перед петлею.

— Недовго. Годин шість. Можливо, сім. Я не дуже вмію рахувати час, відколи годинники більше не тікають, а тільки стоять.

Він зробив крок ближче. Його хода була майже нечутною — суха, легка, мов тінь на воді. Силует у тумані здався Леорі надто чітким — ніби вирізаний ножем по світанковому небі. Нереальний. Намальований. Але… занадто живий для малюнка і надто мертвий для живого.

— Тобі пощастило, — сказав він, і в його голосі прозвучала легка насмішка. — Я нечасто витягую з води живих. Точніше, ніколи. Насправді — ти перша. Зазвичай усе, що плаває поблизу мого корабля, має неприємну звичку не дихати. Хоча, мушу визнати, це значно спрощує знайомство.

Леора зціпила зуби. Це мав бути жарт. Вона навіть розпізнала структуру — пауза, акцент, легка самоіронія. Вона б засміялась. Колись. Десь у іншому житті. Але зараз — вона лежала напівпритомна, закривавлена, на палубі корабля, якого не мало бути.

І її свідомість, ще наполовину в хвилях, пригадувала… щось.

«Жнець Тіней»… Легенда серед штурманських байок. Корабель, що з’являється в тумані, коли море бере надто багато. Примара, яка забирає душі. Корабель, що не тоне, і капітан, що не вмирає…»

Її погляд ковзнув у молочну безодню туману. Жодної суші. Жодного птаха. Лише легкий скрип снастей і… звук. Майже невловимий. Наче хтось торкався струн скрипки, далеко, у забутій кімнаті. Мелодія була знайома — стара, сумна, як пам’ять про дитинство, яке було не її.

Магія. Вона відчувала її. Не грубу силу, не полум’я й грім, як у битві — а тонку, як волосся на шиї, як дотик у сні. Навколо цього корабля — щось пульсувало. Старе. Тихе. Небезпечне.

"Це не світ живих. Але й не смерть. Я між… я — між світом, між рішенням, між собою."

— Чому ти мене врятував? — запитала вона. Голос був тихий, майже як шепіт. У ньому було все: і страх, і втома, і злість, і щось, що вона не наважувалась назвати — надія?

Дантес зупинився. Його смичок у руці ледь тремтів, ніби він доторкнувся ним до чутливої струни — її запитання.

Тиша зависла між ними. Легка, проте тягуча, як павутина в кутку покинутої кімнати. Леора відчула, як кожна секунда розтягується — ніби її слух перевантажений мовчанням.

Вона не зводила з нього очей, але в грудях щось холодило. Його голос був м’який, навіть майже живий, та обличчя — череп. Його усмішка — тріщина. Його очі — вогні з безодні.

І все ж… вона не хотіла відводити погляд.

— Можливо, мені стало нудно, — мовив він з легкою насмішкою. — А може… ти виглядала цікаво. Дика, з кров’ю на губах. Напівжива, але з такою злістю в очах, ніби збиралася дати морю ляпаса.

Леора зморщила лоба. Це мало бути компліментом? Від мерця?

Він нахилив голову, трохи боком — мовби щось важив на уявній вазі.

— Та й я, — додав, уже тихіше, — завжди мав слабкість до сильних жінок із ранами. Вони не тікають від привидів. Вони ними стають.

Її плечі напружились. Ці слова… лякали. Занадто влучні. Занадто… правдиві.

— Звідки ти знаєш, ким я є? — прошепотіла вона, не ховаючи обережності в голосі.

— Не знаю, — відповів він, розвівши руками з вишуканою театральністю. — Але ти досі не представилася. А я, між іншим, врятував тебе. Це вже, щонайменше, рівень знайомства, коли слід дізнатися ім’я, ні?

Він нахилився трохи ближче, не загрозливо, але якось… надто близько для скелета.