Читати книгу - "''друзі'', Yevhenii Nahornyi"

Село Липове, сховане в обіймах зелених пагорбів і старих лісів, було наче вирване з давньої казки. Його вузькі бруковані вулички, встелені гладкими камінцями, вилися між хатами з солом’яними дахами, які влітку пахли сухою травою, а взимку грілися димом із коминів. Повітря тут було просякнуте запахом лип, що росли вздовж кожної стежки, і їхній солодкий аромат ставав особливо п’янким у червні, коли дерева розцвітали білими суцвіттями. У центрі села стояв величезний дуб, чий стовбур був таким широким, що п’ятеро людей ледве могли його обійняти. Його крона, густа й розлога, кидала тінь на невелику площу, де селяни збиралися на свята, пліткували чи просто відпочивали після важкого дня. Для місцевих цей дуб був не просто деревом — він був символом Липового, свідком радості й горя, що перепліталися в житті села.

Для Олеся, Тараса й Марії дуб був чимось більшим — серцем їхньої дружби. Ще дітьми вони бігали навколо нього, ганяючись за метеликами, будуючи курені з гілок і вигадуючи історії про скарби, заховані в лісі. Їхній сміх лунав так гучно, що його чули аж біля річки, що текла на околиці села, виблискуючи під сонцем, мов срібна стрічка. Олесь, від чийого імені ми дивимося на цю історію, пам’ятав кожен момент тих безтурботних днів. Він був худорлявим сімнадцятирічним хлопцем із глибокими карими очима, які видавали його емоції, навіть коли він намагався їх приховати. Темне волосся завжди було трохи скуйовджене, а в руках він часто тримав книгу — то томик Шевченка, то роман якогось закордонного письменника, знайдений у сільській бібліотеці. Олесь мріяв про велике місто, про університет, де він вивчатиме літературу й писатиме власні історії, які колись читатимуть люди по всьому світу. Але поки що його світ обмежувався Липовим, де кожен знав кожного, а вечори пахли скошеною травою, хлібом із печі та димом від багаття.

Тарас, його найкращий друг, був мов із іншої оповіді. Високий, широкоплечий, із золотавим волоссям, що вигоряло на сонці, він здавався народженим для села. Його блакитні очі іскрилися пустощами, а сміх гримів, мов грім перед літньою грозою. Тарас любив працювати руками — він допомагав батькові на фермі, лагодив вози, майстрував дерев’яні іграшки для молодших сестер. Його руки, загрубілі від роботи, завжди були теплими, а жарти змушували сміятися навіть найсуворіших бабусь, що сиділи на лавках біля хат. Тарас не мріяв про місто — він вважав, що все, що потрібно для щастя, є тут, у Липовому: поля, річка, ліс і люди, яких він любив.

Марія була їхньою зіркою, душею їхньої трійці. Її русяве волосся, довге й хвилясте, виблискувало на сонці, мов шовк, а зелені очі, глибокі, мов лісовий струмок після дощу, ховали в собі тисячу таємниць. Вона була невисокою, але її присутність заповнювала простір — коли Марія входила в кімнату, здавалося, що світ ставав яскравішим. Вона любила малювати, і її альбом був повен пейзажів із липами, річкою й старим дубом. Іноді вона замальовувала портрети Олеся й Тараса, але сором’язливо ховала їх, коли хтось намагався зазирнути. Марія мала дар бачити красу в простих речах — у краплях роси на траві, у грі світла на воді, у посмішках друзів. Її сміх, дзвінкий і заразливий, розганяв хмари, а слова могли заспокоїти навіть найсильніший гнів. У селі жартували, що Олесь, Тарас і Марія — мов три гілки одного дерева, нерозлучні й неподільні.

Цього року вони навчалися в 11 класі, останньому перед великим стрибком у доросле життя. Випускний рік додавав тривоги: іспити, вибір майбутнього, страх розлуки. Школа, стара дерев’яна будівля з великими вікнами, гуділа від голосів учнів. Олесь любив уроки літератури, де можна було загубитися в словах поетів, уявляючи себе героєм їхніх творів. Тарас більше радів фізкультурі, де міг показати свою силу, перекидаючи м’яча чи бігаючи швидше за всіх. Марія тихо сиділа за партою, малюючи в зошиті квіти чи птахів, коли вчителька не бачила. Їхня дружба здавалася вічною, але під поверхнею вже зароджувалося щось, що змінить усе.

Осінь прийшла з прохолодними ранками й золотим листям, що гойдалося на вітрі. Липи скидали свої листки на шкільне подвір’я, і старшокласники, сміючись, гребли їх у купи, іноді влаштовуючи жартівливі бої, кидаючись листям. Олесь любив ці дні, коли повітря було свіжим, а небо — високим і безхмарним. Він часто уявляв, як одного дня напише книгу про Липове, про його людей, про дуб, що бачив століття. Тарас, навпаки, жив моментом — він пропонував друзям сходити до річки, половити рибу чи просто посидіти на березі, слухаючи, як вода шепоче свої таємниці. Марія завжди підтримувала його ідеї, але її думки часто блукали десь далеко. Вона мріяла стати художницею, але боялася, що село — не місце для таких мрій. Її альбом ставав дедалі товстішим, і Олесь помічав, як вона дедалі частіше малює не лише пейзажі, а й обличчя — його, Тараса, інших однокласників.

Одного вечора, коли сонце ховалося за пагорбами, а небо палало багрянцем, вони сиділи під дубом. Марія розповідала про картину, яку бачила в книжці в бібліотеці, — про море, якого жоден із них не бачив наживо. Її голос був тихим, але сповненим захвату, і Олесь слухав, зачарований. Тарас, кинувши камінець у траву, сказав:
— Марійко, намалюй нам море. Ми повісимо його в школі, і всі думатимуть, що ти там була.
Вона засміялася, і її сміх був таким чистим, що Олесь відчув, як серце стиснулося. У ту мить він ще не розумів, що це було перше передчуття бурі, що насувалася на їхню дружбу.

Олесь часто згадував той вечір, коли все ще було просто. Вони сиділи під дубом, ділилися мріями, сміялися. Марія розповідала, як хоче поїхати в місто, побачити галереї, навчитися малювати так, щоб її картини торкалися сердець. Тарас жартував, що вона стане знаменитою, але все одно повернеться в Липове, бо ніхто не готує борщ краще за її маму. Олесь мовчав, уявляючи, як вони втрьох поїдуть разом — він до університету, Марія до художньої школи, а Тарас… Тарас, мабуть, залишиться, але вони повертатимуться до нього, до села, до дуба. Тоді це здавалося можливим. Тоді вони ще не знали, що доля готує їм інший шлях.