Читати книгу - "В останнє відпочити, коли часу обмаль., Віталіна Весела"

В операційній вже четверту годину йшла складна операція, а в коридорі чекали схвильовані родичі. Нарешті, двері відчинилися і вийшов лікар, та повідомив їм радісну звістку, операція пройшла успішно.
Олег зайшов до кімнати відпочинку для медичного персоналу, та втомлено впав на м’який диван, він дуже втомився, остання операція далася йому не легко, очевидно, роки беруть своє. Останнім часом він постійно почувається втомленим, а як інакше, він турбується про пацієнтів цілими днями, тож не дивно, що втомлений і голова постійно болить, часу ж не вистачає навіть щоб поспати нормально, а про повноцінний відпочинок і взагалі мови йти не може. І так вже двадцять років, відколи інтернатуру закінчив, так і лишився працювати в місцевій хірургії.
А вдома дружина і двоє вже дорослих дітей, вони його єдина сім’я. А користі з того? Одне тільки слово — сім’я. Сам він на роботі постійно, з пацієнтами, дружина вічно не вдоволена, зникає не відомо де, а діти студенти, молоді ще, їм би тільки грошенят видавай, і гуляти цілодобово, а ну ще в інтернеті позависати, оце по їхньому. А коли відпочивали разом, сім’єю, Олег вже й згадати не може. Були часи, коли йому хотілося полетіти десь на курорт, в дорогий готель, щоб там було море, пісок, вишукана їжа, басейн, ну все як годиться, як говорять: «По-багатому».
Та власна заробітна плата не дозволяла так розгулятися, і дружина ніколи не давала забувати про це. Їй хотілося дороге вбрання та брендові сумочки, як у подруг. А що може простий хірург в державній лікарні, сильно не розгуляєшся, але і на руку, від пацієнтів брати не хотілося, якось не по-людськи то, не правильно. Тож взяв собі звичку відкладати гроші на відпочинок з кожної зарплати, зараз там напевне, вже кругленька сума зібралася. На вулиці літо, спека, і у відпустку можна було б піти, вже стільки років не відпочивав як слід.
— А що, може й справді на курорт? — заговорив Олег сам до себе, та різко зірвався на ноги.
Хотів швидко до дому повернутися, та зі своїми це обговорити, та щось не склалося, нащо було так різко з місця вставати, вже ж за сорок п’ять перевалило, не юнак давно, от в голові й закрутилося. Та щось не хоче відпускати, окрім цього, ще й дзвін лунає, такий голосний, що від нього й голова розболілася.
Олег знову відкинувся на диван, прикриваючи рукою обличчя, та чужий голос висмикнув його з роздумів.
— Ну таке собі, Олеже.
Олег прибрав руку з обличчя, та подивився прямо перед собою. На маленькому журнальному столику сиділа не зрозуміла постать, у чорній мантії, склавши одну ногу на іншу, і схрестивши руки на грудях. Голову прикривав капюшон, але обличчя не було видно, замість нього суцільна темрява.
— Що? — здригнувся від неочікуваності чоловік, бо навіть не чув, щоб двері відчинялися і хтось заходив до кімнати.
— Життя твоє, говорю, таке собі, нічого цікавого, і подивитися нема на що. — ображено відповіла постать.
І Олегові чомусь, стало ніяково, хоча взагалі-то це його тут образили.
— А ти хто, взагалі-то будеш?
— Я? — тицьнула пальцем себе в груди постать. — Смерть, за тобою прийшла.
«Оце тобі, допрацювався, колеги вже смертю лякають, знаючи що я майже без вихідних працюю, косплеєри, теж мені», — подумав Олег.
— Ага, а як же, вважай, що я тобі повірив. — саркастично зауважив Олег. — Ну і? Ти ж не можеш просто так з’явитися, і відібрати чуже життя, то ж давай оголоси діагноз.
«Хм, от зараз я цих косплеєрів і впіймаю, по голосу наче, ординатор якийсь, зелений ще зовсім, це напевно, його старші колеги змусили. Ну хоч підіграю йому, може для нього це як плюсик зарахується.» — подумав Олег.
— Хех, думаєш, мене так легко провести? Діагноз йому подавай... Сам топчи до Івана Трохимовича, мізки свої просвіти, тоді й побачиш, що з тобою не так! — обурилася постать в мантії.
Від такої впевненості у словах опонента, Олегові стало якось незручно, в голову почали закрадатися страшні сумніви, і на жаль, вони раптово були підтверджені, тітонькою Галиною, санітаркою, що відповідала за чистоту та порядок в кімнаті відпочинку.
— От же ж, Олег Андрійович, стільки разів говорила, йдіть собі до дому спати, хіба ж можна тут по-людськи відпочити? Ходять усі постійно, туди-сюди, натоптують тільки, та галасують, ніякого спокою...
Вона вхопила швабру з ганчіркою, та протягнула її підлогою, між диваном, та маленьким журнальним столиком, на якому, до речі досі сиділа Смерть. Чоловік здивовано дивився на картину, як спочатку швабра з ганчіркою, а слідком і тітка Галина плавно пройшли крізь ноги загадкової постаті, при цьому навіть ніде не зачепившись.
— Тітко Галино, ми з вами у двох в цій кімнаті? — недовірливо запитав Олег, підозрюючи себе в кінцевій перевтомі.
Та санітарка тільки витріщила очі на чоловіка, а потім оглянулася навколо, і тихенько, мало не пошепки сказала:
— Олег Андрійович, зізнайтеся чесно, ви тишком вже десь сто п'ятдесят влупили, чи як? Ви з цим не зачастіть, а то воно, знаєте як буває, під градусом всяке може привидітись.
Сказала, як відрізала, відвернулася і мовчки продовжила займатися своїми справами. А Олег безмовно спостерігав як Смерть у чорній мантії, захлиналася сміхом, тримаючись за живіт. Почекавши так близько хвилини, він невдоволено сказав:
— Дивись, бо ще луснеш.
Хоч як би не хотілося, та факти говорили самі про себе, бачив постать тільки Олег, окрім цього, інші люди ще й ходити крізь неї могли, тож довелося послухатися та все-таки сходити до Івана Трохимовича. Називати цю диковину Смертю, Олег вирішив поки що не поспішати.
Всього за годину, Олег вже сидів в кабінеті свого колеги Івана Трохимовича, який тримав в руках результати магнітно-резонансної томографії головного мозку Олега, і тяжко зітхав.
— Та годі тобі зітхати, я вже по твоїй кислій мармизі зрозумів, що там щось не добре, говори як є, і досить вже повітря колихати. — пробубонів Олег.
Іван Трохимович подивився на свого колегу, повільно набрав повні груди повітря, наче разом з ним набирався й сміливості, та почав говорити:
– Що ж мені дуже шкода, Олеже Андрійовичу, у тебе пухлина головного мозку, та ще й у такому місці, що не дістанеш... Чесно кажучи я здивований, як ти досі на ногах тримаєшся. Невже ж вона тобі не боліла, як же ти її раніше не знайшов, ти ж сам лікар, знаєш же яка важлива рання діагностика...
Хоч Олег і приготувався почути погані новини, та не на стільки. Він мовчки дивився на Івана Трохимовича, та кліпав очима, перебираючи в голові його слова.
– В тому й річ, вона майже не боліла, точніше, іноді боліла, але я все думав, що то від перевтоми та недосипання...
— Ага, а як же! І про своє тіло слід було добре піклуватися, а не тільки про пацієнтів. І не боліло тобі, тільки тому, що врятовані тобою люди, молилися за тебе, але ж ти вже стільки душ прямо з моїх рук забрав, тож твою я точно не можу відпустити, можу хіба тільки полегшити тобі страждання у твої останні дні! — випалила Смерть.
Олег мимоволі обернувся до неї, а потім подякував Івану Трохимовичу, та пішов, не дивлячись на вмовляння колеги в терміновій госпіталізації. Зараз він хотів як най швидше повернутися додому, його час спливав, і він хотів попрощатися з рідними йому людьми.
— Тож, ти й справді Смерть? — запитав він темну постать, що все ще ходила за ним хвостиком.
— О! Невже нарешті повірив? — здивувалася Смерть спокійній реакції чоловіка.
— Ага, повірив... Ніби у мене був інший вибір... — пробуркотів собі під носа Олег, а потім запитав: — Ти ж не забереш мене раніше, ніж я до дому доберуся? Не зручно буде, якщо я звалюся десь посеред вулиці, та й з рідними хотілося б попрощатися.
— Ну за це не хвилюйся, ти як чесний та добрий чоловік, можеш попрощатися з родиною, все одно ніде не дінешся, і підеш зі мною, коли час настане.
Всю дорогу чоловік міркував, як же краще пояснити все дружині та дітям, щоб не налякати їх, бо якщо виходу не має, то краще буде провести останні хвилини разом, з посмішкою, у теплому сімейному колі. Так думав Олег, та коли повернувся, на нього чекав дуже не приємний сюрприз.
— Давайте сьогодні повечеряємо разом. — заговорив чоловік, як тільки зайшов до вітальні, та побачив своїх дружину, сина та дочку.
— Немає часу, тату, де тебе носить? Я запізнююся на бокс, дай грошей, бо я ще не оплатив цього місяця, ну і на вечерю, теж трохи додай, бо після тренувань так їсти хочеться, нема сил до дому терпіти. — зірвався з місця Ромчик, натягуючи спортивну сумку через плече.
— А я вже давно домовилася з подругами в кіно сходити, мама говорила, що гроші в тебе просити, бо своїх вона не дасть, а ти ходиш десь, очевидно, що на роботі, як завжди. — почала галасувати Софійка.
Обоє дітей, навіть не вітаючись з батьком, одразу простягнули до нього свої долоні, вимагаючи гроші. Олег був просто приголомшений такою поведінкою своїх дітей, та не тому, що раніше такого ніколи не було, а тому, що він сам собі збудував якісь примарні очікування на сьогоднішній вечір, але ж вони про це не знали. Він засмучено потер свої скроні, не знаючи, що робити.
— Тату я запізнююся! — знервовано нагадав йому Ромчик.
Робити було нічого, Олег дістав гаманець, та видав дітям те, що вони вимагали. Сам винен, слід було їх краще виховувати, може тоді б, хоч трохи шани до рідного батька мали. Та що вже зараз говорити, обоє характер мають, навіть слухати не будуть.
Отримавши бажане, молодь щасливо покинула батьківську квартиру. На диванах, один на проти одного сиділи тільки Олег та його дружина Наталка. На кілька хвилин в залі запанувала тиша, і в цій абсолютній тиші, Олег раптом почув праворуч від себе, якийсь хрускіт. Він обернув голову, та побачив, як Смерть, зручненько всілася на дивані й лускає собі насіння, поглядаючи на них двох, як на якесь цікаве шоу. Олег міг тільки помахати головою, бо не хотів лякати дружину розмовляючи з порожнечею.
— Олеже, я хочу тобі дещо повідомити. — заговорила Наталка.
Олег подивився на дружину і тяжко зітхнув.
— Наталочко, я теж маю дещо...
Та не встиг він договорити, як дружина випалила:
— Я вирішила розлучитися з тобою.
— Що? — Олегові здалося, що він погано розчув, або ж зовсім не те почув, що повинен.
— Я йду від тебе, Олеже, я хочу, щоб чоловік був поруч, а не десь там, без кінця на роботі. У твоєму житті є тільки твої пацієнти, а сім’ї немає. Діти вже дорослі, то ж зрозуміють, речі я вже перевезла, тільки тебе чекала, тут підпишешся, як буде час, я зайду заберу. На цьому все, я пішла.
Наталка поклала на столик, перед чоловіком папери про розірвання шлюбу, і швиденько пішла геть. Олег залишився один, точніше один в компанії Смерті.
— От же ж... А ти я бачу популярний у своїй родині.
— Ага, тільки твоїх коментарів не вистачало, нічого з мене знущатися, сам все розумію. Кинули мене, і дружина і діти... Раніше Наталка постійно жалілася, що я мало заробляю, їй не вистачає коштів на себе та дітей, тож я старався, почав більше працювати, щоб скоріше просунутися кар’єрою, та отримати вищу заробітну платню. Все для того, щоб їм нічого не бракувало, а тепер виходить, я був поганим чоловіком та батьком, бо постійно зникав на роботі. То що ж мені було робити? Брати гроші за врятовані власними руками, людські життя? Та хіба я зміг би? Як згадаю ті щасливі посмішки, на обличчях людей, що були вилікувані, сповнені надією на нове життя, та вдячності за порятунок. І як же в них, по твоєму брати оті конверти? А тепер, ось тобі, маєш! Сам помираю, а поруч, ні одної живої душі, та навіть слухати не стали... Та що я жаліюся, від того хвороба не зникне...
— І що збираєшся робити? — запитала Смерть.
— Та не знаю я!.. А скільки часу в мене є?
— Ну, днів три можу тобі виділити.
Від почутого в чоловіка й серце опустилося, бо він не очікував, що йому лишилося жити лічені дні. Олегові раптом, стало так страшно, він не хотів помирати, а хотів жити. Але робота лікарем не пройшла дарма, він багато разів бачив, як помирали люди, то ж все ще міг тримати себе в руках.
— Добре. — спокійно відповів чоловік.
Олег прокинувся рано, вдягнув костюм, зібрав документи, та пішов до центру міста, шукати рієлтора. Обходивши декілька контор, він нарешті знайшов те, що шукав. Для початку він хотів обміняти велику батьківську квартиру, на дві не великі, щоб обом дітям було власне житло, після його смерті. Він не хотів, щоб його діти сварилися за розподіл спадку. Разом з рієлтором, вони підібрали дві не погані квартири, не далеко від університету, в якому навчалися діти. Район там тихий, поруч є супермаркет, та відділок поліції, тож має бути безпечно та зручно. Обидві квартири знаходилися в одному п’яти поверховому будинку, умови там хороші, тож залишилося тільки домовитися з власником. Під час зустрічі було вирішено, що рієлтор повідомить дітям про обмін через сім днів.
«Ну от, з одним розібрався, тепер слід зустрітися з Наталкою, але спочатку, заїду в одне місце.» — вирішив чоловік.
Олег приїхав до автосалону, де продають потримані автомобілі. Він продав свій автомобіль, на який збирав кошти цілих п’ять років. Хоч і важко було його продавати, але який від нього сенс, після смерті він вже буде не потрібен.
Він чекав Наталку в маленькій кав’ярні. За вікном, заклопотані люди поспішали у своїх справах, а через дорогу, в парку компанія молоді щасливо спілкувалася, а там, дві матусі з дітками гуляли. По заду нього, за столиком, тихенько сварилася пара закоханих, а по переду юні дівчата спостерігали за красивим юнаком, що сидів за столиком навпроти. Усі спілкувалися, розважалися, раділи, десь поспішали, хтось був один, а хтось в компанії. Олег спостерігав за ними, і йому теж хотілося щасливо жити, він не розумів, чому це сталося саме з ним. Чому він захворів? Чому він помирає? Він теж хотів жити, теж хотів посміхатися, будувати плани на майбутнє, кудись поспішати, мати друзів та відпочивати. Але він не може, бо він помирає. Це було так образливо, так шкода, так не справедливо. Клубок стояв у горлі, і сльози ледве трималися, щоб не политися градом. Він хотів жити, він все ще хотів жити, як і всі.
Згодом прийшла Наталка, вона була гарна, як завжди. Жінка присіла навпроти Олега, та подивилася на нього з подивом, бо їй було не звично, що він не на роботі. Але це вже не її справи, тож вона швидко відігнала всі зайві думки та запитала:
— Ти приніс документи?
— Так. — кивнув Олег, та підсунув до неї теку з паперами на розлучення.
Наталка подивилася на стіл, та ще раз запитала:
— Ти підписав їх?
— Так. — знову кивнув Олег.
— А чого це ти такий слухняний? — здивувалася Наталка. — Хоча, нічого не говори, думаю, тобі й самому від того легше, адже тепер маєш можливість і жити на своїй роботі, ніхто не заважатиме.
— От же ж, а заради кого він так працював? — обурилася збоку Смерть.
Олег нічого не відповів, тільки важко зітхнув, бо йому аж ніяк не було легше втрачати свою сім’ю, і ще важче було втратити її під кінець свого життя. Він знову подивився на свою, вже колишню дружину, та передав їй конверт з грошима.
— Ось, я продав машину, гроші віддаю тобі.
Наталка на мить замовчала, та подивилася на конверт, а потім сердито насупилася, та різко заговорила.
— І це все, на що я заслужила за всі роки подружнього життя з тобою?
Олег просто втратив дар мови, він думав, чого вона від нього хоче.
— Та щоб їй повилазило! В конверті така сума, як половина вартості твоєї квартири, а їй все мало? — все ще обурювалася Смерть, словами Наталки.
«Хоче здерти все до останньої сорочки? То нехай забирає, коли мене не стане!» — подумав Олег, коли його терпіння майже закінчилося.
— Квартиру я відписав на дітей, тож мені навіть таких грошей не лишилося.
Про заощаджені роками гроші на сімейний відпочинок, Олег не хотів їй говорити, бо їх теж відписав дітям, щоб було їм на переїзд чи ремонт у своїх квартирах, там вже самі розберуться.
— Як відписав? Без мене? — заверещала Наталка.
— А ти яким боком, до квартири, що я отримав у спадок від своїх батьків? Чого верещиш тут? Думаєш все для тебе одної? Я двадцять років без продиху, постійно понаднормово працював, майже жив на тій клятій роботі, бо ти постійно верещала, що тобі не вистачає коштів, бо ти хочеш, як твої подружки, по дорогих бутиках та салонах ходити! А чого сама на роботу не йшла? Не хотіла, бо подружки ж не працюють. То чого ж ти мусиш, правда? То я тебе і не виганяв працювати, бо кохав, бо хотів, щоб моя сім’я жила в достатку, щоб щаслива була. А тепер ти зі мною розлучаєшся, бо мене вдома не було, бо я на роботі весь час? А як ти думала оті гроші заробляти, вони ж з неба не падають, тож бери, що дають, та йди собі. І про дітей не забувай, хоч і виросли вже, та все одно батьківська підтримка завжди потрібна!
Олег так розгнівався на Наталку, що накричав, з пересердя, швидко підвівся та ще раз підсунув конверт до жінки, яка аж рота розкрила від здивування. Він подивився на її прекрасні очі, в які був так закоханий, і вже пожалкував, що підвищив на неї голос. Та дороги назад вже не було, сказаного не забереш, то ж він просто обернувся та пішов. Він швидко перейшов дорогу, та зайшов до парку, його власні слова все ще крутилися в нього в голові. Чомусь стало так шкода себе. Чому його життя склалося таким чином? Чому він докладав стільки зусиль, а в кінці вийшло все дарма? Він не знав. Він безцільно плівся парком, і сльози таки не втрималися, та покотилися щоками, йому було страшно помирати. Іще більше засмучувало те, що він помирає на самоті, бо нема кому його підтримати. Звісно, діти підтримали б його, якби знали. Та навіщо їм той тягар? Нехай живуть собі щасливо, хай не плачуть, та не сумують. Чоловік зупинився і тяжко зітхнув, а потім зрозумів, що він не сам, він обернувся, та подивився на Смерть, що все ще хвостиком ходила за ним.
— То як, поїхали відпочивати? Проведемо останні дні десь на красивому курорті, це моя давня мрія, то ж нехай вона здійсниться, на останок.
Вже за добу, Олег відпочивав на березі моря. Він розслаблено лежав на шезлонгові, спостерігаючи, як промені вечірнього сонця іскрилися на прозорих хвилях. Повітря було комфортним, та не дуже спекотним, а легкий вітерець приємно віяв з моря. Чоловік зробив ще один ковток прохолодного соку, та подивився на Смерть, що так само відпочивала за сусіднім шезлонгом.
— Ну як тобі? — запитав Олег.
— А не погано ми так відпочили. — відповіла Смерть. — Та вже час, Олеже.
Останні слова змусили серце Олега забитися частіше від хвилювання. Йому все ще було страшно, все ще не хотілося помирати. Та тікати не було куди, бо як лікар, він і сам добре розумів, що вже й так багато отримав, що з такою хворобою помирає спокійно, а не в муках. Тож він глибоко вдихнув, та змусив себе заспокоїтися, краще прийняти свою долю мужньо, спокійно та без паніки. Олег подивився на захід сонця, та в останнє видихнув...

Кінець