Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"
- Жанр: Містика/Жахи
- Автор: Ірина Скрипник
Бідолашний, що ж тобі довелося пережити? Чому ти увесь час плачеш? Який же біль ти вже пізнав у свої неповні сім років? Якби я тільки міг полегшити твої страждання! Довірся мені, і я зроблю все для того, щоб ти ніколи більше не плакав. Ніхто ніколи не завдасть тобі болю. Я берегтиму тебе до кінця свого життя. Ти став для мене ангелом, який подарував нове життя. Я ж стану демоном, який знищуватиме твоїх ворогів. Ти не хочеш, щоб я брав у руки меч? Нехай буде так. Я знайду спосіб розчистити тобі дорогу, не використовуючи зброю. Ніхто ніколи не завдасть тобі більше болю. Це моя клятва, яку я тоді дав тобі. @Маркус
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я пригадую, як ми зустрілися. Так чітко і ясно, начебто це було вчора. Цікаво, чи він колись згадував ту ніч? Ми ніколи не обговорювали це. Я просто слідував за ним і він завжди сприймав це, як належне. Цікаво, кого він бачив у мені весь цей час? Чи я став для нього хоча б другом?
Звісно, мені завжди хотілося більшого. Він був для мене чимось недосяжним. Він був для мене моїм власним богом. Я був готовий служити йому ще з того часу, коли ми зустрілися вперше. Вже тоді почуття до нього переповнювали мене, хоча я не міг пояснити їхню природу. Довгий час я вважав ці почуття чимось подібним до подяки, адже він врятував мене.
Його поява в моєму житті була раптовою. Він просто увірвався до неї, коли я найменше очікував чогось подібного. Хлопчик із синім волоссям… Як же я любив колір його волосся! Такий незвичайний і такий яскравий!
На той час я вже встиг попрощатися із життям. Втрата великої кількості крові вже спричинила відчуття загальної слабкості та втомлюваності. Організм намагався компенсувати втрату крові, збільшуючи частоту серцевих скорочень, щоб підвищити кровообіг. Та я відчував тільки запаморочення та погіршення концентрації. Моя шкіра вже стала боліш блідою. Кров'яний тиск впав. Ще донедавна були нудота та блювота, але зараз вже зникли і вони. Я просто лежал під одним з дерев зі рваними ранами по всьому тілу.
Тієї ночі Леон, про якого Карлос не дуже любив згадувати, вже покинув його, залишивши останні напуття:
—---- У жодному разі ні на кого не падай, дочекайся мене.
Але Лукас (так звали в той час Карлоса) не прислухався до застережень старого ельфа. Під покривалом ночі він залишив свій притулок, кинувшись у ліс. Голод, давно забутий, прокинувся в ньому, спонукаючи бігти вперед, поки його погляд не впав на невеликий струмок. Зупинившись, він почав оцінювати оточення.
Під деревом неподалік лежав я, трохи старший за Лукаса. Мені тоді було близько десяти років. Коли він наблизився до мене, я вже ледве дихав, стискаючи щось у своїх руках. Зараз я навіть не пам'ятаю, що саме це було? Здається, це було щось, що я встиг прихопити із села, коли тікав від тварин.
Лукас тихо опустився на землю поряд зі мною. Він схилився, підтримуючи свою вагу на опущених руках, щоб не лякати меня. Обережно, ніби вбираючи в себе весь тягар моменту. Його погляд був сповнений занепокоєння. Він подумки оцінював рани на моєму тілі.
—---- Тобі боляче? - запитав раптом він.
Почувши його голос, я насилу розплющив очі і спробував щось сказати, але з рота замість слів почала текти густа кров. Він не став тікати. Натомість став дивитися на мене ще пильніше. Тоді я подумав, що він був схожий на янгола.
—---- Ти забагато крові втратив, - зітхнувши, підсумував Лукас. - Можливо, тобі стане легше, якщо я поділюся з тобою своєю кров'ю. Вона мені все одно не потрібна. Леон каже, що вона вражена якимось прокляттям.
Я хотів відмовитись, але наступної ж миті без вагань Лукас вкусив себе за руку. Кров почала з'являтися, і, незважаючи на її перебіг, він спритно підніс свою руку до моїх губ.
—---- Пий, тобі вона потрібніша.
Дотягнувшись із останніх сил, я торкнувся губами руки свого рятівника. По тілу відразу ж розлилося тепло, а на душі стало спокійно. Біль відступив, і я вчепився обома руками в руку Лукаса, як у свій останній шанс на порятунок. Мені здалося, що він на мить скривився від болю. Від цього мені стало ніяково. Я хотів відпустити його, але він не дозволив. І я знову почав черпати сили, вдивляючись у його зелені очі. Не знаю, скільки часу минуло. Якоїсь миті мені здалося, що сили знову покидають мене. Повіки стали важкими, і я почав занурюватися в темряву. Крізь цю пітьму я ледь почув його голос:
——— Схоже, я не зміг його врятувати.
Але я був ще живий... Я чув, як він підвівся і почав віддалятися. Мій маленький янгол, як же ти вчасно з'явився в моєму житті! Я готовий на все заради тебе, тільки не йди! Не покидай мене!
Ледь подумавши про це, я схопив його за ногу своїми холодними руками. Він здригнувся. Мій несподіваний дотик на мить зупинив його. Здавалося, вся природа навколо нас затамувала подих, чекаючи на наступний важливий крок. Цей крок мав зробити Лукас, але він стояв непорушно.
——— Не залишай мене тут одного, — прохрипів я.
Почувши мій голос, Лукас зітхнув із полегшенням. Він усміхнувся і, вирішивши залишитися, сів поруч, щоб підтримати мене. Тоді я відчув справжнє полегшення. Мій янгол не покине мене...
Мабуть, саме тоді, коли я подумав про це, я й закохався в нього. Але в ту мить я цього ще не усвідомлював, а він лише запитав:
——— Як тебе звати?
——— Маркус, — відповів я знову хрипким голосом.
Через деякий час, коли я відчув, що сили поступово повертаються до мене, я вирішив розповісти Лукасу про те, що зі мною сталося. На село, в якому я тоді жив, напала зграя диких тварин. Але це були не звичайні мешканці лісу, а магічні звірі, яких іноді закликали шамани та приборкувачі, щоб ті служили їм. Ці звірі були набагато сильнішими за звичайних лісових тварин. За кілька хвилин вони повністю знищили село. Люди в паніці тікали в різні боки, хапаючи все, що могли винести з собою. Але найстрашніше було те, що це був не поодинокий випадок, коли хтось направляв магічних звірів на мирні села. Подібні трагедії час від часу ставалися в різних куточках нашої країни, яка тоді називалася Арканія.
Ходили чутки, що так тренувалися в управлінні контролю придворні приборкувачі. Тому ніхто ніколи не цікавився, звідки приходили ці звірі і куди вони зникали потім. Вони просто з'являлися, наче з нізвідки, робили свою справу і зникали. Після того, як через двісті років Арканія розпалася на кілька дрібних королівств - Ельдорію, Тирендію і Маленьке Арканічне Королівство, –- подібних випадків більше не відбувалося. Отже, гадаю, що ці чутки були все-таки правдою.
—---- То тобі нема куди йти? - Запитав тихо Лукас, почувши мою історію.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маркус, Ірина Скрипник», після закриття браузера.