Читати книгу - "Принади життя чорної відьми, Кілі Каель"

Каліста посміхалася і планувала свій другий вихід у світ. Інформацію народ отримав і настав час пожинати плоди цих пліток. Незабаром усі, хто потребував її послуг, розпочнуть цікавитися більш відкрито та ретельно. Тож потрібно швидше налагоджувати ефективну та бажано довгострокову співпрацю. Ось тільки не вистачало людини, яка змогла б знайти клієнтів, зв'язатися з ними та організувати зустріч. Простіше кажучи, потрібний був посередник.

Саме в цьому й полягала роль Селени Крост. Адже трактир - місце особливе: тут зустрічаються найрізноманітніші люди, передаються плітки, ведуться справи і налагоджуються зв'язки. Незручність складалась в тому, що розташовувався він навпроти лавки самої відьми. З іншого боку, за віки життя Каліста засвоїла одну просту істину – ховатися треба на виду.

Спостерігаючи періодичні марші королівських шукачів і придворного мага, відьма намагалася виключити всі ризики, розуміючи, що з таким дозором і стражниками, що постійно снують навколо, зробити це буде набагато складніше. Тож було прийнято рішення найближчим часом відвернути від Хлої зайву увагу. А ось Каліста мала трохи відкритися. Добре, що сил накопичилося достатньо. Та й привід підвернувся чудовий...

- Ну що? - кинула відьма ворону, що залетів у вікно.

- Стежать. Кілька амулетів, що відслідковують магію, на перехресті розвішані.

- Погано. Так і попастися можна, - насупилася Каліста, звично постукуючи змієподібною клюкою. – Доведеться тобі постаратися та зняти їх усі.

- Як завжди звалюєш всю роботу на мене, - обурено прокаркав ворон.

- Збери їх у купу на перехресті стежок десь посеред цвинтаря. Часу буде достатньо. Опівночі я маю бути на місці. Настав час клацнути по носі цих жучок.

- Добрре, - каркнув ворон, вилітаючи у вікно.

Плани на ніч у Калісти були справді наполеонівські. Відволікати увагу магів потрібно було яскраво, голосно та барвисто. Тож на сьогоднішню ніч вона планувала грандіозний захід. А саме, вечірку, хоч і своєрідну…

Опівночі, стоячи біля воріт міського цвинтаря, Каліста діставала з-під плаща свій вузлик.

- Захисний амулет не забудь, інакше станеш їх обідом, - крякнув ворон, опустившись на плече відьми і потріпавши крилами.

- Не вчи мене, картавий качур, - хмикнула у відповідь Каліста, закотивши очі і втупившись у дві статуї, розміщені на колонах, що стоять між воротами.

Горгульї.

Сторожі, що охороняють спокій мертвих, не пропускали погань і були дуже незговірливі. Саме тому амулети, що приховують магію, Каліста вішала, не соромлячись. Нападали вони швидко, спритно та здебільшого смертельно для своїх жертв. І ось зараз, коли сили відьми ще не досягли своєї межі, вплутуватися в бійку з горгульями здавалося невиправданим ризиком. Звичайно, вбити вони її не зможуть, але нашкодити, напевно, встигнуть.

Заради справедливості, треба сказати, що ці істоти за своєю природою були горді, добрі і прекрасні. Кігтисті лапи впиралися в камінь, величезні крила розкривалися, мов у польоті, а роги на голові гордо розпрямилися, наче попереджаючи про загрозу.

Однак довго милуватися Каліста не стала і, відчинивши ворота, попрямувала на цвинтар під звуки постукування клюки.

Приємні сюрпризи розпочалися вже на першому повороті. Літній чоловік з червоним носом і виразним запахом перегару спокійно похропував на лавці біля напівзруйнованого склепу.

- Напевно, це місцевий сторож, - похитала головою Каліста, посміхаючись і рухаючись далі.

- Недовго йому спати лишилося, - каркнув ворон на відьомському плечі.

- Де ти залишив амулети?

Потягнувши носом, Каліста принюхалася.

- Вже недовго. Іди прямо.

- Ти це відчуваєш? - насторожено кинула відьма, зупинившись.

Ворон потупцював на плечі дівчини, каркнув і розпушив крила.

- Склеп відьом…

- І не просто відьом. А чорних… відьом і чаклунів – захоплено зітхнула Каліста. - Ти розумієш, що це означає?

- Що їхні нащадки найшвидше живі і ти тут така не одна.

- Так… адже мене напевно вже шукають.

- Ну, не знайшли так точно. Інакше твій будинок уже горів би, не виключено що з нами всередині.

- Ти явно поганої думки про мене.

- Або ти просто переоцінюєш себе.

- Знаєш, колись, я зварю тебе в супі.

- Подавишся кісточкою, - насупився, ображено прокаркавши ворон.

Каліста ж веселилася, вся в передчутті зустрічі. Відьмак чи чорна відьма десь у місті, напевно, готували для неї щось жахливе. Була одна проблема у чорних - не уживалися вони катастрофічно. Ось такий народ, негостинний. І зазвичай, боролися за територію, відвойовуючи собі цілі міста. Так що в найближчому майбутньому чекала її зустріч не з приємних, зате, напевно, не нудних.

Бій міського годинника знаменував північ.

- Час, - сказала Каліста, прискорюючись.

- А склеп чорних?

- Не цього разу. Хто ж знав, що тут на нас чекає така знахідка. Я б раніше прийшла. Тепер немає часу.

- Ось вони - каркнув ворон, підлетівши до скинутих амулетів. - Починай.

І відьма не заперечила цього разу. Але тільки тому, що ніколи було. Вона шепотіла заклинання мертвою мовою, від якої тіні танцювали, розповзаючись по землі, а амулети починали світитися. Нині вони змінювали своє завдання, випромінюючи хвилі магії над міським цвинтарем. Зі звичайних пошукових іграшок Каліста зробила амулети призову.

Вона хитро посміхнулася і вирішила трохи змінити чари. Заклинання, яке мало діяти від сили кілька годин, вона перетворила на довгострокове. Мабуть, тижня вистачить. Їй шалено хотілося змусити чорного мага міста вийти з тіні. І різко вдаривши долонею по землі, піднялася, буквально рвонувши подалі.

На кілька хвилин час на міському цвинтарі дуже сповільнився і відьма побігла у бік лісу. Незабаром у самому сумному куточку міста стане незвично весело, і вона знала, що тут її бачити не повинні. Так що лісовими стежками і темними провулками, огорнувши пологом відводу очей, Каліста дісталася додому якраз за мить до того, як пролунало завивання горгулій. Під каркання ворона дівчина розреготалася і сіла перевести дух.