Читати книгу - "Від півночі на південь, Даніїл Овечко"

Вологі гілки шипіли від жару багаття, тепло розповсюджувалося по сховищу і Вічі похилило в сон. Ріша, що лежала поряд, підсунулася ближче до господині, щоб та могла зануритися в теплу і м'яку шорстку звіра. Так вони й заснули, знесилені обоє.

Половина сонця розливала свої теплі осінні промені крізь руду крону дерева, що вірно служило частиною укриття від негоди для рисі на ім'я Ріша та її господині Вічі.

Незважаючи на те, що ніч давно минула, а вітер був теплим, у землянці залишатись довше було незатишно, неприємно та холодно.

Феррарія привела себе в порядок, потяглася за заготовленою в похід їжею, але та була ще волога і вже стала розсадником цвілі.

— Будемо сподіватися на те, що природа подасть. — засмучено повідомила свого вихованця дівчина. Вдягнувшись у незручний, зношений смокінг, вона вже зі свіжою головою згадала слова Венрума.

— Чекатимеш, значить? Ходімо, дівчинко, знайдемо цього бандита. — вона поплескала рись по животу і застрибнула їй на спину. Так, по товстому дереву вони видерлися з яру.

Горбисті поля, прикрашені цятками дзеркальних калюж, деякі заглиблення перетворилися на тонкі річечки, що прямували шляхом, що накресленив їм ландшафт.

— Річка, що йде з міста на південь...

 Знати б ще, де цей південь... Хм... — Вічі почала посилено згадувати уроки виживання, які викладав їй батько. Там щось було про сонце та сторони світу. — Захід... Захід там, куди заходить сонце ввечері. Але зараз ранок… Отже воно у протилежному напрямку. А навпроти заходу у нас... Схід? Схід праворуч, північ зверху, південь знизу. — прикриваючи очі, дівчина почала шукати на хмарному небі сонце і швидко знайшла його. — Ага, отже, там схід! Рішо, там схід! Він має бути ліворуч! Ідемо таким шляхом, поки не натрапимо на велику річку! Ми наздоженемо цього бандита. — підбадьорила вихованця ферарія. Звір зрозумів хід думок господині і послідував заданому напрямку.

Весело перестрибуючи калюжі і струмки, мандрівники дивилися в чотири ока, коли, зробивши невелику зупинку на одному з пагорбів, не помітили широке водоймище, що йде з півночі на південь і до кінця цього гігантського півострова. На березі річки, з невеликого гаю, височив тонкий стовп диму, швидше за все від багаття.

— Я впевнена, нам туди. Хутчіш! — наказала Вічі і рись у відповідь вискочила схилом до місця призначення.

Башти міських мурів розпливалися на блакитному горизонті. 

Ферарія опинилась в ялинковому гаю. Хоча він розрісся рідко, але голки, що були розсіяні по всій площі, вважали за належне неприємно покусувати подушечки на лапах котячої. Щоб послабити біль Вічі злізла зі звіра і вже своїми ногами обережно ступала колючим килимом. Це невелике випробування не зупинило настрою дівчини дістатися джерела диму.

Нарешті дівчина розсунула чергові гілки ялинок і перед ферарією відкрилася маленька галявина на березі річки. Там на мохистому камені сидів Венрум і грів свої руки і ноги біля багаття, а знайомий раніше вороний кінь спокійно пив освіжаючу воду з річки.

— Ти вже тут? Досить раненько. Не спалося? — сонно позіхнув чоловік, і без особливої уваги привітав її.

— І справді дочекався. — утримуючи рись, що гарчала, рукою відповіла дівчина.

— Знаєш, я тут придався невеликій ностальгії... І зрозумів, що ну не може Рук тримати на мене образу.

— Що ти сказав? — ця фраза змусила Вічі впасти у ступор.

— Так, все було просто. Давай, сідай, я розповім. Тільки свою кішку тримай подалі від мене та Вентуса. Будь ласка. — людина боязко запросила дівчину.

Та, у свою чергу, тримаючи долоню біля носа рисі, пройшла на протилежний бік багаття і акуратно сіла на інший камінь.

— То що ти мені хочеш розповісти? Навіщо тоді у трапезній врятував мене? — зацікавлено запитала вона.

— Так, почнемо з того, що я на тебе не ображаюся. Взагалі, ти друга ферарія з якою я спілкувався. У мене немає жодних претензій до вас. Я знав Рука. Це було майже рік тому. Я тоді був простим волоцюгою, разом зі своїм вірним другом Вентусом ми літали степами, пагорбами, лісами і навіть горами. Ми були вільні як вітер, на відміну від минулого життя... Але одного разу я зустрів одного рудого хлопця, мабуть твого віку. Він був сиротою, і тяжко працював на фермі одного магната. Умови праці там були такі собі, майже рабські, а він мріяв про свободу. Я бачив це в його очах, як він із заздрістю дивиться на птахів, що вільно летять, а ще я знайшов його схованку з грошима, які він копив на нове життя. Власне, так ми й познайомилися, я застав його за розмовою самого з собою...

— Вибач, але ближче до діла. Що з моїм батьком? — з нудьгою перервала розповідь дівчина.

— Так, точно. Багато лірики. Загалом, я допоміг втекти цьому хлопцю. Ми вкрали коня і далі десь місяць мандрували. Місцями, грабували мандрівників... Але я намагався не вбивати нікого невинного, повір. Втім, Іржавий, тепер так його звуть, запропонував зібрати банду. Вільні люди, ну не тільки, гноми серед нас теж є, ми мчимо куди очі дивляться, беремо, що схочемо. Одне правило було – не вбивати, навіть солдатів, і не займатися работоргівлею. Ми не забираємо чужої свободи. І справа сталася так, що я розвідував місто Альфіціан, шукав гарного скупника. І ось, в одній таверні, за грою в карти ми познайомились із Руком. Жовтошкірий ферарій з червоними очима проникся моїми розповідями. Ми якось слово-заслово і здружилися, він запропонував свої послуги та зв'язки з іншими торговцями. Так ми й домовилися за невелику націнку сплавляти награбоване йому. Але зізнаюся, через мене нашу схему знайшли і мережу торговців прикрили. Все, що я зміг зробити, це організувати йому безпечний шлях додому. Ми попрощалися на дружній ноті, він все зрозумів, а я вибачився і спробував викупити провину. На цьому все. Я й не знав, що його впізнали та повісили штраф.

— І це все? Щось не дуже переконливо.

— Справді? Ну, щож... — далі вони сиділи в тиші, вслуховуючись у спів птахів на тлі тріскоту дров у вогні, що м'яко зігрівав їх.