Читати книгу - "Від півночі на південь, Даніїл Овечко"

— Як щодо того, щоб показати тобі? Ходімо, у нас тут недалеко табір. Мої братики такої ж думки, як і я. Послухаєш їхні розповіді та...

— А чому я маю вірити тобі? Ти бандит, навіть за твоєю розповіддю, хоч і проти зайвих вбивств, ти відбирав чесно зароблене, втягнув мого батька в безчесні і підкарні справи!

— Ти просто не зрозуміла, ти... Дозволь тобі показати. Я не... ми не такі погані хлопці, якими ти нас вважаєш. Ти ж така як і я. Та, хто шукає свободи. Втікачка. Готовий заприсягтися, Рук був проти того, щоб ти їхала сюди. Він був правий. Але ж ти тут. Попри безліч перешкод, і в першу чергу моральну.

— Помовч. — похмуро дивлячись у вогонь сказала Вічі.

— Цю межу дуже складно перетнути. Потрібна вагома причина, але і однієї причини все ще замало. Потрібне бажання.

— Ні.

— Навіть якщо перед людиною стоїть завдання, вона обере менш важкий варіант, якщо їй не подобається старатися. Всіми нами рухають лінощі і забаганки. У твоїй душі, сильнішою виявилася забаганка, бажання.

— Ні, ти не правий! Ти мене не знаєш! Не будуй із себе мудреця, ти такий же як… — взірвалася дівчина і майже накинулася на нього.

— Як ти. Усі ми від трохи схожі. Усі ми маємо щось спільне. Однак я хочу, щоб ти зрозуміла, я не підставляв Рука, я не простий бандит, я не хочу, щоб дочка мого друга вважала мене зрадником і просто поганою людиною. Дозволь мені показати, ким ми з тобою є. Будь ласка.

— Дай мені подумати. — вона відійшла вбік, рись недовірливо глянула на людину і пішла слідом.

Вічі присіла на самому березі річки, зануривши човник з долонь у активну течію. Поруч підсіла рись і уважно вдивлялася у воду. На момент, її увагу привернула блискуча луска риби, і тварина щосили ударила лапою по воді, забризкавши свою господиню.

— Він не правий, Рішо. Він нічого не знає про мене. — вихованець схвально гаркнув, граючись у дрібній річці. — Але я прийму його пропозицію. Я дам йому шанс виправдатись. — на цих словах Ріша відразу відкинула ігровий настрій і стривожено поспішила притулитися до Вічі, швидше за все намагаючись відштовхнути її від цієї думки. — Ну, з тебе досить води, ти ж мокра й холодна! Гей! — повеселівши дівчина грайливо відсувала від себе звіра. — Дякую, що підтримуєш мене. — Вічі підвелася на ноги і повернулася до людини, яка щось розповідала своєму коневі.

Венрум деякий час не помічав ферарію, але почувши тихе гарчання рисі, він злякано смикнувся і поспішив обернутися.

— Вже подумала? Так швидко, а ти досить рішуча. Що надумала?

— Ми поїдемо і по спостерігаємо за тобою. — з викликом дивлячись на чоловіка відповіла дівчина.

— Не за мною, а за нами. — весело поправив її вусач і стрибнув на свого коня. — Тоді ми не будемо сильно летіти, все-таки вітер нікому і ніколи не наздогнати. — він ухопився за поводи і погнав коня рисаком. Вічі застрибнула на Рішу і наказала йти за розбійником.

Вони йшли вздовж берега, вийшли з гаю і знову опинилися в горбистих рівнинах.

— Як тобі південні землі? Твій батько не дуже захоплювався цією красою. — розвіяв дорожню тишу Венрум.

— Тут і справді веселіше, але якась туга по батьківщині все ж гризе моє серце…

— Розумію, я теж іноді сумую за старим життям. Минуле складно забути чи відпустити, навіть якщо можеш, воно переслідуватиме тебе… Зізнатися, іноді я шкодую, що кинув їх…

— Ти казав, що частково винен у тому, що вас з батьком упіймали.

— Про це я й говорю. Минуле не відпускає... — він притулив руку до свого закритого шапкою лівого ока і стиснув головний убір.

— А навіщо ти так криво шапку начепив? Та й не так уже й холодно, щоб носити.

— Ця шапка дорога для мені. Є кілька причин її носіння: це пір'я красиво сидить у ній. Я так виглядаю солідніше, хіба ні? Ну і вона має практичний характер, більшого я розповідати не хочу, навіть мої братики не знають цієї правди. Он доречі за тим пагорбом і вони. Прискоримось! — він пришпорив коня і значно додав у швидкості, так, що Ріша ледве трималася поряд.

Вони залізли на пік пагорбу і зупинилися, щоб оглянути місце відпочинку з висоти.

— Дивись, це – моя сотня! — гордовито сказав чоловік, а потім додав. — Ну, насправді нас наразі дев'яносто сім... 

Перед ними, як на долоні, був розбитий великий табір. Різнобарвні намети, безліч багать та обладнаних місць відпочинку біля них. Між наметів ходили люди у зношеному одязі, хтось вів коз, готував щось у Казані або просто відпочивав у компанії.

 Біля річки стояв цілий табун коней, а кілька людей дбайливо чистили їх. Хтось підбивав підкови, дехто наточував зброю чи вістря стріли для луку, але більшість зібралася у свої групи за інтересами та розслаблено спілкувалися.

Тут, збоку, на пагорб заїхав рудий зеленоокий хлопець років сімнадцяти, він був досить худий, але руки виглядали непропорційно м'язистими. За ним слідували ще два вершники. На трійці було поношене вбрання, сорочки куштуни або куртки в деяких місцях грубо заштопані.

— Отамане, ви повернулися! Ви привели з собою рекрута? — хлопець добродушно махав рукою ферарії на рисі.

— Іржавий, радий, що тут все мирно, як я й лишав. Жодних проблем? — Венрум виїхав на зустріч та потиснув руку кожному з трійці.

— Все добре. — трохи награно відповів хлопець та подивився на табір.

— Західний не накоїв нічого? — підозріло спитав Венрум.

— Ну... Поки вас не було він організував невелике діло...

— Ах ти шмаркач! Не можна було раніше сказати! Пригляньте за гостею, і без ваших жартів! — розлютившись чоловік потягнув за поводи і пустився вниз схилом прямо в табір, залишивши Вічі одну з трьома розбійниками.

Венрум миттю підскочив до табору, зістрибнув із Вентуса і почав сердито ходити між наметами.

— Західний! Західний! Де ти? Гей, де цей ельф! — людина звернулася до групи нудьгуючих.

— Отамане, ми тут ні до чого! Чесне слово! — злякано підскочив один із них.