Читати книгу - "Від півночі на південь, Даніїл Овечко"

— Просто скажіть мені, де він!

— Та не гнівайтесь, отамане. Я тут. — з-за спини пролунав розслаблений молодий голос.

— Ти... Що ти накоїв цього разу? — Венрум підійшов до болотяного ельфа з рожевим волоссям, стискаючи в руках ногайку.

— Та нічого... Стало нудно нам. І я очолив невеликий загін пограбувати один караван… Там були прості фермери, ми нічого не втратили, навіть стріл майже не витратили. А от заробили…

— Що з людьми? — прервав його розповідь отаман.

— А що з ними? Ті караванщики навіть майже не відбивалися.

— Що з селянами? — втрачаючи терпіння, перефразувала питання людина.

— Те, що й повинно бути. Годують воронів... — не встиг він домовити, як одразу отримав ногайкою по щоці. Удар був такої сили, що ельф похитнувся і мало не впав. Але Венрум на цьому не зупинився. Він з усієї сили вдарив хлопця ще кілька разів по спині. Однак інші розбійники підскочили і відтягнули розгніваного від хлопця.

— Ти жалюгідний, кровожерливий негідник! Я скільки разів вам казав – ми вільний народ! І не терпимо законів, що нас зв'язують! Ми не відбираємо свободу і життя у інших! Ніхто ніколи! — чоловік не зупинявся і продовжував нещадно бити болотного ельфа, коли той зовсім упав на землю, то людина додала удари ногами, поки його старалися втримати інші члени банди. 

Кілька людей кинулися оглянути свого рожеволосого товариша, допомогли підвестися і той із забитим, забрудненим ґрунтом і  кров'ю обличчям глянув спочатку на отамана, потім на решту табору.

— Ви все бачили! І так завжди! Тільки ми хочемо проявити себе, виплеснути свою енергію, допомогти побратимам, то отримуємо жорстоке покарання! — знайшовши в собі сили, ельф звернувся до натовпу. — Ця людина говорить про волю! Про рівність! Але робить із нас своїх рабів! Ви не замислювалися, чому ми так дбаємо про недоторканність мирних і навіть стражників? Хоча наша маленька армія здатна протистояти їм, та й поза законом ми давно! Ця людина тримає нас у ланцюгах! — на кожне речення ельф зустрічав вигуки із товпи, що підтримували його. До глядачів приєднався і сам Іржавий та Вічі. — Чи не здаються вам дивними ті чутки, що ходять про нашого "шанованого" підозрілими? Ми вважали його за родину. Новою родиною яку він подарував нам. Ми із вами родина. А він? Він карає нас при кожній нагоді! Він не дає нашому потенціалу розвинутись! Як ви думаєте, чи не виросли ми з-під його опіки?

— Так, мені завжди не подобалося, як він веде справи! — Вискочило з натовпу.

— Я взагалі ніколи не довіряв йому!

— Поки він давав привід веселитися і грабувати було нормально, але ці правила... Ми що, в армії? — продовжували вигукувати з юрби роздратовані люди.

— Ми більше не хочемо терпіти його принижень!

— Так, ви мене почули, ви мене зрозуміли! Але що на це відповість наш отаман? — продовжив виставу ельф.

— Я не зобов'язаний і не виправдовуватимуся перед вами! — на подив не розгубившись, Венрум впевнено підійшов до Західного й знову вдарив його в обличчя кулаком, через що той знову упав на коліна. — Я зібрав вас усіх, ізгоїв, замучених і тих, що втратили сенс життя. Я подарував вам новий шанс! Я відродив у вас вітер волю! Далі моїм завданням було лише спрямовувати цей вітер у бік нескінченно вічної свободи! Але ви цього не хочете. Тепер я бачу. Ха! Як тільки з'явився досить сміливий хлопець, щоб відкрито суперечити мені, ви одразу потяглися до його вітру змін. Ви віддались вітру, що закує вас у кайдани гріховності та пороку. Але нічого. — він дістав з-за внутрішньої кишені кинджал і  нахилився над ельфом. — Я обрубаю нитки, що звяують вас із цим вітром. Бо ви вчепилися за вітер зла! — він уже хотів притулити лезо до шиї рожеволосого, але раптова стріла вибила зброю з рук людини. Потім кілька сильних хлопців вибігли і перегородили шлях до їхнього друга, відштовхнувши свого отамана назад, від чого шапка злетіла з його голови. Венрум відразу ж закрив ліве око рукою, не відводячи погляду від ельфа і намагався намацати головний убір.

— Дивіться. Він вважає нас за ворогів! Не родиною! Він здатний вбити кожного з нас. — прикриваючи нос, що кровоточить, продовжив розігрувати сцену ельф. — Нам не потрібен такий ватажок! — з цими словами натовп вибухнув оваціями, криками та свистом на підтримку бунтаря. 

— Тоді ви знаєте, що треба робити! — хитро посміхнувся ельф і дістав ножа. Решта бандитів теж схопилася за свою зброю.

— Отже, ви обрали цей шлях... — у момент Венрум змирився. Він програв цю битву ще тоді, коли вступив у неї. Варто було здогадатися, що цей день настане. Варто було відмовитись від цієї ідеї. На що він сподівався, намагаючись зібрати довкола себе явних злочинців і тримати їх під контролем? Ця грудка злості лопнула, розсіявши собою безліч насіння людської пітьми. — Це кінець... — тихо сказав він собі, спостерігаючи як десятки луків натягуються націливши свої стріли на нього.

— Це ще не кінець! — почувся ледве знайомий, але такий бажаний голос.

Це була Вічі, вона вискочила на своєму вихованці до зневіреної людини, затягла його на спину рисі і поспішила покинути цей табір.

— Стривай, що...

— Я тебе врятувала. Тепер ми квити. — коротко відповіла йому ферарія. Вона була сконцентрована на дорозі, перестрибуючи намети, потім кущі та яри вона поспішала заплутати їхній слід і збити переслідувачів з хвоста, які, судячи зі звуку десятків копит, намагалися наздогнати втікачів. Краєм ока дівчина помітила чагарник, що розрісся прямо в яру. Потягнувши туди свого вихованця, вони втрьох застрибнули в кущі і причаїлися там, прислухаючись до кожного стуку копит.

— Це кінець... Не варто було мене рятувати. — без ентузіазму сказав чоловік.

— Тихіше, нас же знайдуть.

— Ну, знайдуть, подумаєш. Я втратив те, що з таким трудом будував. Усі справи, що я накоїв... Все було дарма... Тепер, коли я не контролюю цих головорізів, вони почнуть грабувати та вбивати всіх, кого захочуть. Найстрашніше – що я породив це зло. Зліпив його у величезну грудку, наче тісто для пирога.