Читати книгу - "Від півночі на південь, Даніїл Овечко"

— Здається, шум стих. Вони втратили наш слід. Тупіт віддаляється. — Розслаблено видихнула дівчина. 

— Ага, пощастило...

— Слухай, я не розумію, чого ти носа повісив? Ти здавався таким життєрадісним та впевненим. А як втратив свою шапку, так засмутнів у мить. Ось, до речі. Я підібрала її. — на подив людини, Вічі справді простягла йому його шапку. — Вона ж тобі дорога?

— Так, можна сказати й так. Нагадує про старі дні. — він трохи повеселішав і навіть усміхнувся, коли поправив пір'я і натягнув шапку на око.

— Тихіше, я знову чую стукіт копит! — як тільки вона хотіла визирнути з кущів, то одразу нахилилася назад.

— Ні, цей звук я впізнаю з тисяч. — захоплюючись за гілочки кущів, Венрум виринув із рослинності й вийшов назовні. Вічі з Рішою акуратно визирнув за ним.

На зустріч отаману прибіг його вороний кінь Вентус. Він схилив свою голову, щоб господар міг його приголубити та заспокоїти.

— Що, ми стобою знову в бігах? Впораємося якось. Раніше справлялися. — повеселіша людина та застрибнув на коня.

— Гей, стій, ти навіть не подякуєш? Навіть не спитаєш, навіщо я врятувала тебе? — обурена ферарія немов польовий птах вистрибнула з чагарника і, підсковзнувшись, вчепилася в поводи коня.

— Та й тут думати нема чого. Ти врятувала мене, бо я тебе врятував. А мене рятувати я не просив, тому вважай це за благодійність. Але я подякую тобі за те, що шапку зберегла.

— Ну тут ти правий. — несподівано Вічі відвела погляд — Але куди ти підеш зараз?

— Спершу, піду на головну дорогу. Подивлюся, що наробили ці паразити. А потім куди вітер пошле. Але я обіцяю, що я виправлю свою помилку. Зараз мені не впоратися із сотнею вершників. Може, колись я наберу рішучості... Повертайся додому, і вибач за ті слова, що я наговорив біля багаття.

— Але я не можу лишити тебе! Моя родина...

— Ах ну так. Я спробую вирішити це питання. Даю слово.

— Ні, я хочу простежити за цим особисто. На кону стоїть доля всього мого села! Простому слову повірити я не можу! 

— Твоя правда. Роби, що хочеш тоді. — знизав плечима чоловік і, плеснувши коня, попрямував на схід, до головної дороги.

Вічі теж не зменшувала темп, вона стрибнула на рись і разом вони послідували за вершником на коні.

Їхали втікачі не довго, але час уже минув за полудень. У животі було порожньо, а кущі, що влітку сповнені ягід, уже нагодували щасливих гризунів чи пташок. На небі клином перелітні птахи, курсували кудись на захід, за океан. По полю зрідка пролетали ведені вітром листки з дерев, що росли то тут, то там, а дикі тварини тікали від подорожніх, тільки побачивши їх на горизонті. І лише зграя чорних воронів кружляла на одному місці. Туди Венрум і прямував.