Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь"

Марія Антонівна. Фе, мамочко, голубу! мені зовсім не подобається: і Ляпкіна-Тяпкіна ходить у голубій, і дочка Земляніки теж у голубій. Ні, краще я одягну кольорову.

Ганна Андріївна. Кольорову!.. Їй-богу, говориш, аби тільки наперекір. Вона тобі буде більше до лиця, бо я хочу одягти пальову[26]; я дуже люблю пальову.

Марія Антонівна. Ах, мамочко, вам не личить пальова!

Ганна Андріївна. Мені пальова не личить?

Марія Антонівна. Не личить, от що хочте, не личить: для того треба, щоб очі були зовсім темні.

Ганна Андріївна. Ото добре! а в мене очі хіба не темні? щонайтемніші! Яку дурницю говорить! Як же не темні, коли я й ворожу на себе завжди на жирову даму?

Марія Антонівна. Ах, мамочко! ви більше чирвова дама!

Ганна Андріївна. Дурниці, зовсім дурниці! Я ніколи не була чирвовою дамою! (Швиденько виходить разом з Марією Антонівною і говорить за сценою.) Отаке раптом привидиться! чирвова дама! Бог знає що таке!

Коли вони вийшли, відчиняються двері, і Мишко викидає з них сміття. З других дверей входить Йосип з чемоданом на голові.

Ява IV

Мишко та Йосип.

Йосип. Куди тут?

Мишко. Сюди, дядечку, сюди!

Йосип. Стривай, спершу дай відпочити. Ох, і життя гірке! на порожній шлунок усяка ноша здається важкою.

Мишко. А чи скоро, дядечку, буде генерал?

Йосип. Який генерал?

Мишко. Та пан ваш!

Йосип. Пан? та який він генерал?

Мишко. А хіба не генерал?

Йосип. Генерал, та тільки з іншого боку.

Мишко. А це як, більше чи менше від справжнього генерала?

Йосип. Більше.

Мишко. Он воно як! то ж то в нас метушню зняли.

Йосип. Слухай-но, малий: ти, я бачу, меткий хлопчина, приготуй-но там чогось попоїсти!

Мишко. Та для вас, дядечку, ще нічого не приготовано. Простої страви ви не їстимете, а от як пан ваш сяде за стіл, так і вам такої ж страви подадуть.

Йосип. Ну, а з простої, що у вас є?

Мишко. Борщ, каша та пироги.

Йосип. Давай їх, борщ, кашу і пироги! Нічого: все будемо їсти! Ну, понесемо чемодан! Що, там другий вихід є?

Мишко. Є.

Обидва несуть чемодан в бокову кімнату.

Ява V

Квартальні відчиняють обидві половинки дверей. Входить Хлестаков; за ним городничий, далі попечитель богоугодних закладів, смотритель училищ, Добчинський і Бобчинський з пластирем на носі. Городничий показує квартальним на підлозі папірець — вони біжать і хапають його, штовхаючи один одного у поспіху.

Хлестаков. Хороші заклади. Мені подобається, що у вас показують проїжджим все в місті. В інших містах мені нічого не показували.

Городничий. В інших містах, насмілюсь сказати вам, градоправителі та чиновники більше дбають про свою, теє-то, користь. А тут, можна сказати, нема іншої думки, як тільки про те, щоб доброчинністю та пильністю заслужити увагу начальства.

Хлестаков. Сніданок був дуже добрий, я зовсім об’ївся. Що, у вас кожного дня буває такий?

Городничий. Нарочито для такого приємного гостя.

Хлестаков.Я люблю попоїсти. Адже на те й живеш, щоб зривати квіти насолоди. Як звалася та риба?

Артем Пилипович (підбігаючи). Лабардан[27].

Хлестаков. Дуже смачна. Де це ми снідали? в лікарні, чи що?

Артем Пилипович. Так точно. У богоугоднім закладі.

Хлестаков. Пам’ятаю, пам’ятаю, там стояли ліжка. А хворі видужали? там їх, здається, небагато.

Артем Пилипович. Чоловік десять зосталося, не більше; а решта всі видужали. Це вже так заведено, такий порядок. Відтоді, як я обійняв керівництво, можливо, вам здається навіть неймовірним, усі, як мухи, видужують. Хворий не встигне зайти до лазарету, як уже здоровий, і не стільки медикаментами, скільки чесністю та порядком.

Городничий. Які ж ото, насмілюсь доповісти вам, головоломні обов’язки градоправителя! Стільки лежить різних справ, відносно тільки чистоти, полагодження, підправки… одне слово, найрозумніша людина і та б завагалася, але, дякувати Богові, все йде гаразд. Інший городничий, звісно, дбав би про свої вигоди; але, чи вірите, що, навіть лягаючи спати, все думаєш: «Господи Боже ти мій, як би так улаштувати, щоб начальство побачило мою відданість і було задоволене…» Чи нагородить воно, чи ні, певна річ, його воля, але принаймні в мене буде спокійно на серці. Коли в місті у всьому порядок, вулиці підметено, арештанти добре утримуються, п’яниць мало… то чого ж мені ще треба? Їй-же богу, і пошани ніякої не хочу. Воно, звісно, привабливо, та перед чеснотою все прах і суєта.

Артем Пилипович (набік). Ото, дурисвіт, як розписує! дав же Бог такий дар!

Хлестаков. Це правда. Я, признатися, сам люблю іноді помріяти: іноді прозою, а іноді й віршики вискочать.

Бобчинський (до Добчинського). Справедливо, все справедливо, Петре Івановичу. Міркування такі… Зразу видно, що наук навчався.

Хлестаков. Скажіть, прошу вас: чи нема у вас якихось розваг, товариств, де б можна було, приміром, пограти в карти?

Городничий (набік). Еге, знаємо, голубчику, у чий город камінці кидаєш! (Голосно.) Боже борони! тут і чутки немає про такі товариства. Я карт і в руки ніколи не брав; навіть не знаю, як грати в оті карти. Дивитися спокійно на них не міг: і коли доведеться побачити такого собі якогось бубнового короля або щось подібне, то така огида візьме, що тільки плюнеш. Якось трапилося, забавляючи дітей, склав їм будку з карт, так після того цілу ніч снилися прокляті. Бог з ними! як можна, щоб такий дорогоцінний час витрачати на карти?

Лука Лукич (набік). А в мене, падлюка, випонтував[28] учора сто карбованців.

Городничий. Краще вже я використаю отой час на користь державну.

Хлестаков. Ну, ні, даремно ви так, одначе… Все залежить від того, хто як дивиться на речі. Коли, наприклад, забастуєш[29] тоді, як треба гнути від трьох кутів[30]… ну тоді звичайно… Ні, не кажіть, іноді дуже хочеться пограти.

Ява VI

Ті ж, Ганна Андріївна і Марія Антонівна.

Городничий. Насмілюсь рекомендувати родину мою: дружина й дочка.

Хлестаков (уклоняючись). Який я щасливий, пані, що маю свого роду втіху вас бачити.

Ганна Андріївна. Нам ще приємніше бачити таку особу.

Хлестаков (манірно). Та що ви, пані, зовсім навпаки: мені ще приємніше.

Ганна Андріївна. Як то можна! Це ви так зволите говорити для компліменту. Прошу вас сідати.

Хлестаков. Біля вас стояти вже є щастя; проте, коли ви так уже неодмінно бажаєте, я сяду. Який я щасливий, що, нарешті,