Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

Найчастіше пастухи, мабуть, надходили з південного боку, бо «Камінь перепочинку», де вони зупинялися відпочити в тривалих переходах, стояв на самому узбіччі дороги, трохи південніше від хутора. Путівець був добре втоптаний. Єдиний недолік — ​пастухи не наважувалися там ходити вночі, затемна.

Коли Морбакка ще була літнім пасовиськом, у Сюнне жив парох, дуже злий і недобрий. Один хлопець, який у нього наймитував зо два місяці, не витримав поневірянь і повісився. Але священник не одумався. Довідавшись, що трапилося, він поквапився обрізати мотузку й відніс покійника на задвірки. Стара господиня розповідала, мовляв, лише за те, що він торкався самовбивці — ​лише з цієї причини, — ​парафіяни почали вважати його оскверненим і нечистим. Вони не дозволили йому заходити в церкву, замкнули храм на замок до призначення нового пароха.

Той священник одночасно правив службу ще й в Емтервіку, бо свого священника там не було; він зупинявся на нічліг у маленькому будиночку. Напевно, вирішив, що Емтервік — ​місце глухе, навряд чи туди дійшли чутки про його осквернення, тож зможе служити там, як звичайно.

Він сів на коня й поїхав у Емтервік. Але погана слава наздогнала його і там. Коли він правив службу Божу перед вівтарем, люди в церкві шепотілися про його негідний вчинок, говорили, що він не сміє входити в Божий храм.

До того ж емтервікські селяни вирішили, що священник їх осоромив, мовляв, вони не згірш за мешканців Сюнне можуть затаврувати його ганьбою.

Кілька молодших чоловіків змовилися його провчити. Знаючи, як небезпечно заносити кулак на священника, вирішили вичекати, доки той поїде у зворотну дорогу додому. Він їхав верхи сам, а на шляху між Емтервіком і Сюнне траплялося чимало глухих закапелків, де можна затаїтися і підстерегти його.

Священник, певно, відчував, що в дорозі може бути небезпечно, тож повертався не звичним західним шляхом. Він зійшов на пастуші стежки, що вели східним боком повз Морбакку. Мабуть, думав собі, що зможе дістатися дому і в такий спосіб.

Але стара пані казала, що, коли змовники побачили, що священника ніде не видно, здогадалися про його обманний маневр і зрозуміли, що їм не залишається нічого іншого, як повернутися додому. Однак брат наймита, який наклав на себе руки, не мав наміру подарувати священникові смерті хлопця. Схопив довгу жердину, що залишилася на лузі після сінокосу, і рушив униз схилом, до болота. Решта вчинили так само й перескоками та перебіжками легко сягнули протилежного боку долини. Нижче Морбакки ґрунт став твердішим. Вони поспішили на південь, напереріз вершникові й перехопили його на пагорбі, неподалік від Каменю Перепочинку.

Вочевидь, чоловіки мали намір добряче віддухопелити священника, однак, на біду, з ними був товариш, який хотів помститися за брата. Він сховав під плащем меч і, коли змовники стягнули пароха з коня, змахнув мечем і відрубав бідолашному голову.

Скоєне страшенно всіх налякало, вони лиш думали, як утаїти злочин. Коня відпустили, а тіло покинули на узбіччі, щоб люди подумали, ніби священник загинув від рук грізних розбійників. Самі ж поквапилися додому, тим самим шляхом — ​через болото. Сподівалися, що ніхто їх не бачив на іншому боці долини. Дорогою не пішли, а про те, що вони ризикнули перебрести болото, ніхто б не здогадався.

Усе вийшло за задумом, ліпше, ніж можна було сподіватися. Оскільки священник саме тоді посварився зі своїми парафіянами, шукали його не надто ретельно, а коли знайшли, в усьому звинуватили розбійників і лісових волоцюг. Навіть мертвого пароха люди вважали оскверненим, нечистим. Ніхто не хотів торкатися трупа й ховати його в освяченій землі, то й покинули на узбіччі дороги. Тільки привалили землею і камінням, щоб дикі звірі не пошматували тіло.

Стара пані розповідала, що мертвий священник не знайшов спокою у тій могилі й світлими місячними ночами з’являвся біля Каменю Перепочинку в довгополому каптані й з головою в руках. Коні бачили його ліпше за людей, полохалися і ставали дибки. Подорожнім доводилося об’їжджати те місце десятою дорогою, через дикі лісові хащі.

Доки на полонинах Морбакки жили самі лиш пастухи, привид не надто докучав людям. Та коли Морбакка, урешті-решт, стала справжнім хутором, почалися клопоти. Ніхто не знав, як примусити привида вгомонитися у своїй могилі, рік за роком доводилося об’їжджати Камінь, надто опівночі.

Зрештою, стара пані запевнила економку, що тепер не варто боятися безголового священника, бо одна з давніх господинь хутора, владна й рішуча жінка, мудріша за інших місцевих мешканців, зуміла подарувати йому спокій.

Якось пізно ввечері ця селянка проїжджала верхи неподалік Каменю Перепочинку. Яскраво світив місяць, на дорозі, біля купи каміння, стояв, як вона й сподівалася, привид — ​наче не хотів її пропустити.

Проте селянка не злякалася. Коня вона теж мала сумирного й безстрашного. Під’їхавши впритул до привида, вона почала вмовляти його заспокоїтися.

— Чому ти не можеш тихо лежати собі в могилі, як належить? — ​запитала жінка. — ​Ти ж знаєш, ліпшої могили тобі не мати. І не сподівайся, що тебе поховають в освяченій землі. Ти помер оскверненим, нечистим.

Вона говорила дуже впевнено, бо ж знала, що він був лихою людиною, а тому негідний лежати на церковному кладовищі.

— Нема чого тобі вставати з могили й прагнути помсти. Ти ж знаєш, що отримав заслужену кару.

Доки говорила, привид, як їй здалося, потемнів, виразніше вималювалися його обриси, а потім начеб хотів накинутися на неї. Але й цього разу жінка не злякалася, знову заговорила з ним, твердо вирішила покласти край людським бідам.

— Якщо ж заспокоїшся, обіцяю, що мій старший син стане священником і заступить тебе на парафії. Він добра дитина й, без сумніву, стане таким слугою Божим, який наверне людські серця до Бога, а не відверне від Нього.

Уже після перших слів обіцянки жінка помітила, як привид наче розтанув у місячному сяєві, лише зосталася імлиста тінь, але з її останніми словами теж зникла.

Відтоді привида біля Каменю Перепочинку ніхто більше не бачив. Біда минула, і в Морбацці запанувало щастя й достаток. Хутір став не гіршим за інші на парафії, з’явилися нові господарські будівлі, власники жили заможно, не тривожачись за хліб свій щоденний.

Правдивість цієї історії, на думку старої пані, підтверджувалася тим, що на початку XVIII століття одного молодого хлопця