Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

Селяни дуже тішилися, що мають свого священника, а насамперед раділи, що він живе на власному хуторі, тож йому не треба будувати оселю. Хоча Морбакка була далеченько від церкви, цей недолік урівноважувався тим, що, завдяки власності, він був заможним і незалежним чоловіком.

Платня священника невелика, більше частина залишалася пробстові в Сюнне. Був би священник злидарем, якби не Морбакка.

Щоб така вигідна і парафіянам, і священникові ситуація збереглася, перший священник з Морбакки видав одну зі своїх доньок за священника на ім’я Люселіус. Згодом той успадкував і хутір, і посаду.

Люселіус вчинив так само. Видав свою доньку за пароха Еріка Веннервіка й теж заповів зятеві садибу й посаду.

Стара господиня розповідала, що всі визнавали таку традицію правильною і гідною продовження. Навіть парохові доньки, на її думку, були задоволені й щасливі.

Парох Веннервік

Стара пані також розповіла економці, що розбудували Морбакку саме три перші священник — ​Мурель, Люселіус і Веннервік.

У їхні часи це був усього лиш звичайний селянський хутір, і хоч великий та заможний, нічим не відрізнявся від інших осель: стайня на десять корів і конюшня на двох коней — ​ото й усе. У житловому будинку одна-єдина простора кімната, де днювали й ночували господарі та челядь, а ще маленька «чорна кухня» з огнищем посередині. На хуторі було ще багато будівель: комора на підпорах для провіанту, лазня, солодівня, де готували солод для пивоваріння, кузня, тік і стодола, де зберігалося сіно. Але все дуже маленьких розмірів, бо й сам хутір був тоді невеличкий, оброблялися лише ближні ділянки.

Стара пані дивувалася, мовляв, важко уявити, як ці троє священників примудрилися збудувати конюшню на десятеро коней і стайню на тридцятеро корів, а також великі стодоли на сіно, комори, дровітню — ​усе вважали потрібним у господарстві. Пивоварня і кімнатка при ній, де розташовувалася контора, збереглися донині, як і молочарня, ткацька майстерня та житло розпорядника хутора.

Наостанок — ​у самому кінці 1790-х — ​батько старої господині, парох Веннервік, збудував новий житловий будинок. Як порівняти з усім іншим, то був дуже скромний дім. Парох вдовольнився одноповерховою будівлею з кухнею, чотирма кімнатами внизу і двома на піддашші. Але й кухня, і всі приміщення були світлими, просторими й такими милими, що затишок відчувався уже з порога.

Саме парох висадив на північному боці будинку великий сад з плодовими деревами й заклав город, де росли запашні трави, а ще перед фасадом облаштував маленький розарій. Розповідали, що він виріс у родині садівника й городника, тож знав цю справу. Деякі невеличкі трояндові кущі і яблуні, які досі ростуть в сільських садибах Емтервіка, теж він посадив.

Юнаком майбутній священник учителював у великому панському маєтку й відтоді, за словами старої пані, полюбив парканці й хвіртки. У Морбацці парох Веннервік обгородив штахетним білим парканом з гарними хвірточками й розарій, і город. Звернувши з дороги на алею, треба було спершу відчинити великі, гарні ворота. Обабіч алеї тягнулися господарські будівлі, теж обгороджені парканцями з хвіртками, як і головний будинок.

Діти любили слухати оповідки про пароха Веннервіка. В конторі вони знайшли в стінній шафі книжки грецькою та латиною, підписані його іменем, а ще переписані його рукою вірші Бельмана й Леопольда[1]. Діти знали, що фортепіано й гітара з’явилися на хуторі при парохові, тож мали дуже гарне уявлення про нього. Про священника розповідала не лише економка, але й батько і тітки. Парох був приязною людиною з добрими манерами, старався ошатно вдягатися, і любив не лише квіти та яблука, але й, судячи з усього, птахів, бо саме він спорудив восьмигранний голубник на зеленому моріжку під кухонним вікном. Діти розуміли, що йому хотілося, щоби Морбакка була гарним і затишним місцем. Священники, які мешкали там до нього, жили здебільшого простим, сільським життям, він же змінив підхід, завів такі-сякі господарські порядки, збагатив і полегшив життя.

З часів пароха Веннервіка в садибі збереглася картина, написана олійними фарбами, — ​портрет дівчини, яку він кохав у юності, багатої та родовитої панянки з Вестерґьотланда. Він був домашнім учителем її братів. До його появи в домі дівчина ніколи не зустрічала вродливішого юнака й закохалася у нього, а він, звісно, у неї. Вони шепотілися про свої почуття у потаємних альтанках палацового парку й присягалися до віку кохати одне одного. Та одного разу їх спіймали на гарячому, і молодого вчителя негайно звільнили.

На пам’ять про перші юнацькі мрії у Веннервіка залишився портрет коханої, хоч і не бозна-який вдалий, бо в оточенні панянки не знайшлося доброго художника. Личко під припудреним волоссям здавалося напруженим і невиразним — ​чи то обличчя, а чи гарна маска.

І личко, і голівка мали шляхетні форми, а для того, хто на власні очі бачив сяйливі очі й усміх на устах, портрет, напевно, видавався прекрасним.

Мабуть, сільський парох черпав у тій картині силу, яка спонукала його заквітчати свій дім, поселити біля нього птахів і скрасити життя музикою та старовинними піснями.

Гусак

Лише один вчинок пароха Веннервіка діти не схвалювали. На схилі віку він одружився зі старою дівкою Ракліц, економкою, яка раз по раз змінювала місця служби, бо ніде не могла вжитися зі злючими господинями маєтків, аж доки сама стала такою ж злющою, як вони.

Якщо вже парохові так припекло одружуватися, то мав би хоч подумати, як захистити свою милу донечку від мачухи. А мачуха поштуркувалася дитиною, як хотіла, карала, била й звалювала на неї непосильну роботу. Ось цього діти ніяк не могли подарувати парохові. І невимовно раділи, коли старий цап одного разу так напився бражки, що збив з ніг саму пані Ракліц і перевернув сулію з самогоном.

Так само вони ставали на бік базарної юрби, яка цупила в пані Ракліц товар на торговиці в Омберґсгеді і викрикувала, що морбаккський парох добра людина, він нізащо не вимагав би грошей у бідняків за свої яблука.

Та найбільше діти захоплювалися спритним злодюжкою, який зумів відімкнути комору з провізією, хоч злюка-господиня й повісила там новий тяжкий замок, який більше пасував би для тюрми.

І ледь не плакали за великим гусаком.

Одного погожого квітневого дня у