Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- У мене запрошення. Я запізнився. Але не з власної вини. - випалив Старший.
- А за чиєї ж, дозвольте поцікавитися? - усміхнувся його співрозмовник.
Старший ще більше почервонів і опустив погляд.
- Сумку кинь там. - драйтл за столом показав йому на куток кімнати. - Сам сідай на вільне місце у класі. Стривай, скільки в тебе було алхімістів у роду?
- Один. - гордо відповів Старший.
- Батько?
- Хем. - відповів хлопчик.
- Я питаю, хто був алхімістом? Батько? - повторив своє питання вже зрозуміліше драйтл у червоному.
- А. Ні, мій прадідусь.
У класі деякі діти почали шушукатись. А його співрозмовник зітхнув.
- Зовсім погані часи настали. Навіть таких беруть. Хто останній? - запитав він у дітей.
Один із хлопчиків підняв руку і драйтл за столом кивнув йому.
- Сорок два. - сказав учень, встаючи зі свого місця.
- Сідай. Виходить, ти будеш Сорок Третім. Це твоє ім'я на найближчих дев'ять років. Займай місце.
Старший закліпав очима. Потім швидко відніс сумку в куток кімнати, як йому й було сказано, а коли повертався, то взяв із рук драйтла за столом книгу, яку той простяг йому. Сорок Третій. Це що таке? Він був за два дні до справжнього імені, а тепер буде Сорок Третім? Дев'ять років? Хлопця кинуло у жар. Він ніяково пробирався на вільне місце в передостанньому ряду. Він помітив, що у приміщенні зібралися лише хлопці. Воно й зрозуміло, алхімісти – це сильні та хоробрі чоловіки.
- Мене звуть Барнабас. Я твій учитель. Твій і цієї решти зграї жовторотих непосидющих розбещених улюблених синочків. Ти хоч читати та писати вмієш? - підняв кудлаті брови вчитель.
Сорок Третій похитав головою.
- Воно й зрозуміло. - він насупився і постукав пальцями по кришці столу. - Поясню тобі деякі речі, раз ти спізнився і не був з нами в той момент, коли я читав добре підготовлену та схвалену поліоратом промову. І ще поясню тим, у кого вуха ростуть із одного місця, так, Двадцять Сьомий?
- Вибачте. - пискнув хлопчик.
- Я дозволяв тобі говорити? - здивовано скинув брову Барнабас.
Хлопчик цього разу не відповів. Сорок Третій сковтнув. Нічого, Древен його попереджав, що буде важко.
- Я вчитель. Моє слово – закон. Якщо ти мене не послухаєш, я можу покарати тебе так, як вважатиму за потрібне. Аж до того, що вижену тебе під зад з поліота. Зрозуміло? Під зад. - акцентував Барнабас. - Твій внутрішній номер Сорок Три. Тепер тебе так називатимуть твої одногрупники, я, мати, батько. Якщо ти побачиш їх до того, як отримаєш ім'я. Для всіх інших у поліоті ти Одинадцять Сорок Три. Зрозумів? Одинадцять – це дві одиниці. Перший корпус, перший поверх. Це означає, що ти навчаєшся перший рік. На другий рік ти перейдеш на другий поверх. Потім на третій і вже потім у корпус номер два. І називатимуть тебе Одинадцять Сорок Три, Дванадцять Сорок Три, Тринадцять Сорок Три… Зрозумів? Тепер про те, що ми робитимемо, поки поліорат не визнає тебе непридатним. Як і Двадцять Сьомого. - Барнабас кинув суворий погляд вглиб приміщення. - Деякі з вас не вміють читати та писати. Тому два місяці я вас цього навчатиму. Якщо ти за цей час не навчишся всього, що я розповідатиму і показуватиму, то твої матуся і татко дуже скоро зможуть втирати твої сльози особисто. Я зрозуміло розказую?
Сорок Третій закивав.
- Є питання?
- Так. А коли ми навчатимемося, як убити Химерниць?
Весь клас засміявся. Барнабас спочатку спохмурнів і навіть думав ударити кулаком по столу. Але потім його обличчя прояснилося і подібність усмішки зворушила його губи.
- А ти ще той балагур. Я за тобою спостерігатиму. Порушуватимеш дисципліну — під зад. Зрозумів?
Сорок Третій кивнув головою. Хоча йому видалася не зрозумілою реакція його одногрупників на його слова. Що він таке запитав? Батько чи не щодня говорив, що вони змушені так важко працювати тільки від того, що ці прокляті Химерниці, переможи їх Звід, загнали весь народ у ці болота. Немає нічого гіршого в усьому світі, ніж сморід, що походить від цих, забери їх Єдність, Химерниць. Гаразд, він потім із цим розбереться. Зараз йому треба вчитися. І навіщо він поставив таке запитання? Дурню ж зрозуміло, що на першому році навчання такого не вчать. Тільки коли він стане старшим, тоді й опанує всі аспекти такої тонкої науки вбивства Химерниць.
За довгим столом на довгій лаві він просидів ще годину. Сусід ліворуч сидів мовчки. Як і вся група. Батько у Старшого не вмів читати, як і мати. Тож грамоти його ніхто не вчив. Але в читанні не було нічого складного. Потрібно було тільки запам'ятати, як виглядає кожна літера. І як вона звучить. Нічого складного. Справа лише у пам'яті. Сорок Третій згадав, як вони сиділи на ринковій площі з батьком. Повз проходив перехожий і Сорок Третій запитав у нього, чи йому сподобалися яблука, що він купив у них минулого року. Навіть батько тоді здивувався. І визнав, що в нього дуже гарна пам'ять. Звісно, не відразу. Всю дорогу додому батько ставив йому всякі каверзні питання, але все ж таки змирився з тим, що пам'ять у хлопчика чіпка.
На перерві вчитель повів усіх до їдальні. Вона знаходилася теж у цьому корпусі на першому поверсі. Кожному учню було видано дерев'яну тонку дошку, на яку він і ставив собі їжу. Їли в тиші. Як зрозумів Сорок Третій, розмовляти тут було заборонено. І час для обіду виявився обмеженим. Тому він засмутився, коли довелося відносити миски з недоїденою картоплею та якоюсь солодкою кашею. Наступного разу треба наминати за обидві щоки. У класі всі сіли на ті самі місця, що й раніше. Ще дві години з перервою на десять хвилин було витрачено на заучування літер. До кінця дня Сорок Третій пам'ятав усі літери на вигляд, а також те, як вони звучать. Після занять усі були направлені до своїх кімнат виконувати домашнє завдання. Сорок третій спитав у вчителя, де його кімната. Той провів його коридором і показав двері. Хлопчик і справді думав, що кожен матиме свою кімнату. Ну, хоча б одна на декілька людей. Але те, що він побачив, зовсім його не втішило. Усередині виявилося не дуже просторо. Довга та не широка кімната. Уздовж однієї стіни стояли триярусні ліжка. Вони були щільно складені між собою без жодного просвіту. Навпроти кожного ліжка, біля протилежної стіни, стояла тумба з трьома ящиками. А на стіні висіла дошка. Дуже довга. Через усю кімнату. Шириною в лікоть чи більше.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руйнуючи долі, Стів Маккартер », після закриття браузера.