Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

віці переїхала з родиною до США. Вона працювала у «потогінних майстернях» на Нижньому Іст-Сайді в Нью-Йорку й відвідувала вечірню школу, аби вивчити англійську. Незабаром вона почала писати (англійською мовою), і її оповідання, опубліковані в жіночих журналах, почали користуватися успіхом. У 1920-х роках проза Єзєрської була надзвичайно популярною, й вона стала знаменитістю. Семюел Голдвін придбав права на екранізацію її першого збірника оповідань «Голодні серця» (Hungry Hearts), і в пресі її одразу охрестили «королевою гетто» та «попелюшкою-іммігранткою». Голдвін запропонував Єзєрській попрацювати кіносценаристкою, проте в штучному світі Голівуду вона не почувалася щасливою й невдовзі повернулася до Нью-Йорка.

Серед інших книжок Єзєрської — романи «Саломея з багатоповерхівки» (Salome of the Tenements), «Зухвала жебрачка» (Arrogant Beggar), «Годувальники» (Bread Givers), «Все, чим я ніколи не стану» (All I Could Never Be) та «Червона стрічка на білому коні» (Red Ribbon on a White Horse), а також збірник оповідань «Діти самотності» (Children of Loneliness). У 1930-х роках слава письменниці дещо примеркла й більше не сягнула такої широкої популярності, як на початку кар’єри, але вона продовжувала писати, й після її смерті почали виходити нові видання її творів. Більшість із них знову доступні читачеві, і сьогодні можна з упевненістю стверджувати, що Єзєрська є однією з провідних постатей в історії американської єврейської прози XX століття.

Як я знайшла Америку

Частина 1

Кожен мій видих був видихом страху, від кожної тіні перехоплювало дихання, кожен звук кроків ударяв у серце, як важкий козачий чобіт.

На низькому стільці посеред єдиної кімнати нашої мазанки сидів мій батько, і його руда борода спадала на відкриту перед ним Книгу Ісаї. Біля кахельної груби, на лавках, що служили нам ліжками, навіть на земляній підлозі — скрізь сиділи сусідські діти, навчаючись від нього стародавньої поезії гебрейського племені.

Він декламував, а діти повторювали:

«Голос кличе: На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому! Хай підійметься всяка долина, і хай знизиться всяка гора та підгірок, і хай стане круте за рівнину, а пасма гірські за долину! І з’явиться слава Господня, і разом побачить її кожне тіло[9]».

Не звертаючи уваги на розхитування та декламування вчителя й учнів, стара Кака, наша строката курка, зі своїм виводком гордовито походжала, дзьобаючи картопляне лушпиння, яке падало з колін моєї матері, що готувала нам сніданок.

Я стояла біля вікна, пильнуючи дорогу — щоб раптом на нас не налетіли козаки, які стежили за виконанням того царського указу, що відібрав би в нас останній кусень хліба: «Забороняється влаштовувати хедери [єврейські школи] в приміщеннях, використовуваних для приготування їжі та сну».

Водночас я одним оком жадібно стежила, як мати нарізає великими скибками чорний хліб. Картопля була нарешті готова, й вона виклала її з казанка в дерев’яну миску та поставила на середину столу.

Розхитування та декламування вмить припинилися, й діти кинулися до столу. Мій страх перед козаками одразу затьмарився страхом залишитися без картоплі, тож дозорний залишив свій пост — із радісним вигуком я схопила свою порцію й напхала собі повний рот розсипчастої смакоти.

Тієї ж миті двері розчинилися від удару підбитого залізом чобота. В повітрі просвистів козацький батіг. Ми з вереском кинулися хто куди. Діти вибігли з хати, а з ними й наш заробіток.

«Ойвей! — заголосила моя мати, схопившись за груди, — чи є Бог там нагорі й чи бачить він усе це?».

Батько зі смутком в очах бурмотів перервану молитву, а козак гучно проголошував указ: «Тисяча рублів штрафу або рік у в’язниці, якщо ще раз буде виявлено, що ви вчите дітей там, де їсте й спите».

«Готтуню[10]! — благала мати, — ви хочете зідрати з нас останню шкуру! Де ж нам ще їсти та спати? Чи нам тримати хедер посеред дороги? Хіба в нас хати з окремими кімнатами, як у царя?».

Не звертаючи уваги на материні заклинання, козак широким кроком вийшов із хати. Батько опустився на стілець, безпорадно схиливши голову у тихому відчаї.

«Боже всемогутній, — ламала руки мати, — чи буде кінець нашим злигодням? Коли вже земля поховає мене та мої нещастя?».

Я дивилася, як козак іде геть дорогою, й раптом побачила, що до нас біжить усе село. Я потягла матір до вікна — подивитися на юрбу, що наближалася.

«Геволт[11]! Що ще на наші голови?» — перелякано заволала вона.

Збуджену юрбу очолювала Маше Міндель, дружина водовоза. Здіймаючи хмару пилу, на нас сунули пекар, м’ясник, швець, кравець, козопас, наймити з полів зі своїми дружинами та дітьми.

Маше Міндель, майже непритомна, впала перед входом до нашої хати. «Лист із Америки!» — видихнула вона.

«Лист із Америки! — відгукнувся луною натовп, вихоплюючи в неї листа й соваючи його в руки батькові. — Прочитай! Прочитай!» — кричали вони в збудженні.

Батько мовчки проглянув листа, а люди, затамувавши подих, дивилися на нього в тривожному очікуванні. їхні очі сяяли захопленням і шаною до єдиної людини в селі, що вміла читати. Маше Міндель, навприсядки, витягла до нього шию, аби не пропустити жодного дорогоцінного слова з цього листа.

«Моїй шанованій дружині, Маше Міндель, моєму улюбленому синові, Суші Фейфелю, та моїй дорогоцінній, коханій доньці, зіниці мого ока, гордості мого життя, Ципкеле!

Довгих років життя та щастя вам! Хай благословення впаде з небес на ваші милі голови й убереже вас від усякого лиха!

По-перше, хочу сказати вам, що в мене все добре і я здоровий. Хай би я почув те саме й від вас.

По-друге, скажу вам, що сонце врешті починає сяяти наді мною в Америці. Я став поважною персоною — торговцем. У мене своя ятка в найбільш густонаселеній частині Америки, де людей — як мух, і кожен день схожий на базарний день на ярмарку. Мій товар — банани та яблука. День починається з мого повного фруктів