Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

Вітька, якому вже було одинадцять років, стояв у центрі кімнати в повному перевтіленні.

Старші хлопці зібралися в домі його друга Івана, де завершували підготовку до походу на щедрування. Вітька виділявся поміж усіх своєю яскравою зовнішністю — темне, хвилясте волосся, жвавий погляд і широка усмішка. Ось уже кілька років поспіль його брали в гурт для щедрування. Але цього року йому пощастило особливо — йому відвели роль малого цигана.

- Ну, Вітька, ти сьогодні будеш справжнім циганом! — засміялася Віра, старша сестра Івана, скуйовдивши його волосся ще більше. — Тобі тільки вусів не вистачає.

- Ану, постривай, зараз усе виправимо, — докинула Марійка, ще одна дівчина з їхнього гурту.

Вона підбігла до грубки, з якої насипалося трохи попелу, вмочила палець і почала малювати на Вітьковому обличчі чорні вуса.

- Тепер ти зовсім чортяка, — засміявся Дімон, глянувши на результат. — Такий циган — що до хати пускати страшно!

Вітька подивився в маленьке дзеркало на стіні й сам собі засміявся.

«Чи то я циган, чи то чорт? Не розбереш,» — думав він про себе, але роль його влаштовувала.

Збоку він виглядав залихвацьким і веселим, а ця зовнішність підіймала настрій не тільки йому, а й усій компанії.

Невдовзі гурт був готовий вирушати.

Хлопці накинули на себе великі кожухи, поверх яких повісили дзвіночки та різні стрічки. Дівчата ще закуталися в теплі яскраві хустки.

- Йдемо щедрувати! — вигукнув хтось із гурту, й діти висипалися сніжним вихором на сільську вулицю.  Щедрувальна група йшла від хати до хати, тримаючись разом, наче справжня команда. Попереду завжди йшов Іван, переодягнутий в козу, з рогами, в спрвжньому кожуху — символі щедрування, і з зіркою на високій палиці. За ним — Вітька з усіма своїми циганськими «атрибутами». Його постійно підштовхували до переду, бо знали: де циган — там весело, галасливо, а головне — щедро.

Вони прийшли до першої хати. Двері відчинила тітка Галя — добродушна жінка, яка завжди щедро обдаровувала щедрувальників.

-Ой, який гарний циганчик до мене прийшов! — вигукнула вона, побачивши Вітька.

-Щедрик-ведрик, дайте вареник! — хором заговорили діти.

Вітька ж тим часом почав показувати своє театральне мистецтво. Він закрутився навколо, підняв руки, немов виконував циганський танець, і почав жваво підспівувати:

-Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,

Стала собі щебетати,

Господаря викликати...

Діти сміялися, а тітка Галя радісно плескала в долоні.

Вона принесла з кухні повний кішечок смаколиків, яблук, горіхів, цукерок і навіть кілька гривень кинула в мішок дітям.

Вітька, зі своїм циганським прикиданням, був на висоті — йому кидали найбільше, бо всі хотіли побачити ще один «циганський» танець.

В кожній хаті їх зустрічали радо: хтось гостив пирогами, хтось давав ковбаси, цукерки, пиріжкі, а хтось навіть кидав упаковки з солодкою мівіною і чіпсами, і гроші — хто скільки міг.

Гурт збирався все далі і далі, наповнюючи свої торби здобиччю. Їхній спів лунав по всьому селу, підкріплений дзвінкими дитячими голосами.

Село сповнилося шумом, галасом та веселощами. Вони перетиналися з іншими групами щедрувальників — там козаки, там ведмеді, а там навіть старший циган із циганкою.

Коли їхній гурт зустрічав іншу групу щедрувальників, обидві команди дружно заспівували разом, і щедрівка лунала над усім селом. До самого ранку діти ходили по селу, забираючись в кожен двір і співаючи щедрівки. Весь час тримався гомін, і Вітька не давав спокою ані собі, ані іншим, крутячи свої «циганські» жарти.

Втома поступово підкрадалася до дітей, але ніхто не хотів зупинятися.

Коли вже наближався ранок, село почало прокидатися. Перша пара дідусів вийшла на вулицю палити ранкову цигарку. Їхні обличчя озорилися посмішками, коли вони побачили, як гурт щедрувальників тягнувся вулицею зі щедрівками на вустах.

Вітька повернувся додому майже перед світанком. Зморений, але задоволений, він звалився на ліжко, скидаючи з плечей важку торбу з усіма здобутими «скарбами». Там були і цукерки, і пиріжки, і навіть трохи грошей. Але для нього найважливіше було те, що ця ніч назавжди залишиться в його пам’яті — як ніч веселощів, зимової магії та справжнього українського духу.