Читати книгу - "Пригоди в Райлівцях Поневолення, Влад Заводський"

– Напевно перестаралася, – сказала Люба Іванівна. – Але без повної сили з ним би не впоралася.

– Ти не програла, але ще й не перемогла.  – промовив до неї ворог. – А світло-зелений вогонь є вічним. Вперед, Люцифераза!

На заклик ворога нічого не сталося. У відповідь Люба Іванівна зняла куртку з капюшоном і жбурнула в бік, від чого куртка старої запалала зеленим вогнем, внаслідок чого згоріла вщент. На Любі Іванівні знову появилася куртка, наче б то стара її не скидала.

– А тепер, вороже лукавий, – сказала вона, надівши капюшон, – щезни з моїх очей назавжди. Ніхто з таких, як ти не забере мою душу.

– Чи це дійсно так? – запитав хтось ласкаво Любу Іванівну.

Пекельний бик щез, а на його місці стояв інший ворог, зовнішність якого була доволі привабливою. Він був високого росту, стрункий. Біле як молоко волосся звисало нижче плечей, вродливе кругле лице аж просилося не відводити погляду від себе, голубі очі невпинно споглядали на стару, прямі чорні брови стояли нерухомо, наче нікуди не квапилися, губи були насичені чимось загадковим, а приємний вираз обличчя на щось  насторожував. Одягнений в голубий піджак, штани, білу краватку з чорними смугами та чорні блискучі туфлі, на перший погляд він здавався добрим, але Люба Іванівна відчула, що енергія, яка йде з нього є протилежною до його зовнішності та в рази сильнішою від Пекельного бика.

– Ти наступна стадія другої дози? – глянувши, запитала стара.

– Яка сила, така й доза – відповів ворог. – Здавайся, я Цар Фіцедули.

В руці у нього появився довгий меч з темною рукояттю, лезо якого запалало світло-зеленим вогнем з фіолетовими відтінками. Люба Іванівна скинула з себе куртку, жбурнула її у ворога та попала в меч, чим і погасила вогонь. Куртка у неї знову відновилася.

– Ти є дуже сильна потвора, яка прикривається красою всіх віків, – заявила Цаплінська. – Але і в тебе знайдеться слабке місце. Готуйся, князю світу цього, великий брехуне і начальник зла, піти геть з моїх очей! Ти хочеш забрати мою душу… Хочеш щоб я здалася… Та ніколи в світі! Чорний ворон: Пір’я яструба!

На слова Люби Іванівни, чорне пір’я ворона стало пір’ям яструба, сильно умножившись. Стара вказала рукою і тисячі пір’їн полетіли у ворога й завдали йому нищівного удару. Зазнавши катастрофічних поранень, Цар Фіцедули піднявся на ноги зі словами:

– Така то твоя духовна сила? Вітаю, ти молодець. За це я покажу тобі теперішню зовнішність, оскільки ти цього заслуговуєш.

Ворог загорівся фіолетовим вогнем і менш, ніж за хвилину показав свій справжній вигляд, який був протилежним до того, що перед тим. Цаплінська побачила у ньому те, що ніколи у своєму житті не споглядала. В цей раз звисало чорне як смола волосся, потворне чорне лице відсторонювало погляд від себе, золоті очі палали ненавистю дивлячись на стару, прямі брови трусилися, наче спішили кудись, хижа посмішка виражала нелюдський негатив, а зловісний вираз обличчя не викликав у старої сумніву, що той хто коло неї явно князь темряви. Тіло його з голови до ніг було все чорне і одягу практично на ньому не було. На хребті у нього появилися великі чорні крила, подібні до крил кажана, які не давали спокою старій. Люба Іванівна відчула, що зловісна енергія, яка йде з нього цілковито підходить до його зовнішності, та сила його здавалася для неї безкінечною. Бабуся Віри не знала, як їй далі продовжувати битву, тому ворог вирішив продовжити першим. Підняв меча, якого вона погасила та з легкістю проковтнув його. Далі він випустив з рота фіолетовий вогонь, направивши на неї, але Люба Іванівна не розгубилася, миттю зреагувала і крикнула:

– Чорний ворон: Крила Сови!

Після цього фіолетовий вогонь влучив прямо у неї, але замість спаленої заживо Цаплінської, Цар Фіцедули побачив круглу сферу із пір’я ворона, яка стрімко розсипалася. Тоді він побачив стару із крильми сови, якими вона закрила себе. Коли захисна сфера розсипалася, Люба Іванівна розгорнула їх по бокам і сказала до ворога:

– Хотів мене живцем спалити, але такого тобі провернути не вийшло. Скоро цьому всьому настане кінець. В тебе і в мене є крила. Зараз побачимо, які з них сильніші. Це буде наш з тобою останній удар.

– Думаєш, я тобі дозволю знищити те, чого я прагнув весь цей час? – крикнув до неї князь темряви. – Невже думаєш, що ти – проста смертна зможеш подолати темного безсмертного владику всіх віків.

– Ох, тут може ти і правий – погодилася Цаплінська. – Однак, не забувай, що переді мною ти повстаєш як друга доза вакцини, яка прагне забрати мою душу. Так, можливо ти явився мені тут власною персоною, але це не відміняє того факту, що не тобі вирішувати, кому належатимуть людські душі, і не ти єдиний і досконалий, а досконалим є Господь Бог – Творець неба і землі та всього видимого і невидимого, в тім числі – тебе. Ти лише грішний ангел, який через свою вакцину зводить людей. Не тобі, вороже лукавий, йти проти мене і дозволяти мені робити те, що я вважаю за потрібне. Все, закінчуємо!

Цар темного світу підлетів вверх. Це зробила і стара. Підлетіли вони дуже близько один до одного. І вдарила його Люба Іванівна крильми сови, які стали білими та зникли, коли вона спустилася. Від її удару, ворога покрило димом і впав він, ледве дихаючи.